Дорогі мої друзі!
Мабуть, вам цікаво знати, чому ця книжечка називається «Малинові стежки»?
Якщо так, то я поясню вам.
Метафоричний образ стежки символізує подорож в життя.
А Ви, мої юні друзі, знаходитесь на початку цієї стежки, і хай буде вона для вас малиновою, бо для українців малиновий колір – це символ щедрості, доброчесності, успіху, єдності, величності, могутності, хоробрості... Малиновий колір в геральдиці є кольором шляхетності й рицарства, перемоги і відваги. Тому козацькі прапори не могли бути хіба малинового кольору.
Саме такою бажаю вам, щоб була ваша стежка у життя. Щоб ви радісно через роки, поверталися спогадами, тією самою малиновою стежкою у дитинситво, адже людина двічі живе на світі: вперше у дитинстві, а вдруге – у спогадах про нього.
Я надіюсь, що моя скромна книжечка теж знайде чарівну малинову стежку до вашого серця!
Михайло Трайста
Оповідання і казки для дітей
Присвячую моєму дорогому синкові Степанчикові
ЗМІСТ
ОПОВІДАННЯ
Сонька – Гармонька
Топірець
Іванкова колекція
Маленький господар
Таємні риболови
Мудра відповідь
Черешні
Бабин поясок
Півень баби Марії
Фокус-покус
Муха
Андрійкові чобітки
Першокласник
Премудрий Гриць
Ранок на селі
Березневі чари
Місяць тиші
КАЗКИ
Хвалькуватий зайчик
Мишка Гришка та Кіт Воркотало
Мишка Гришка та Котик Воркотик
Хитрий віслюк
Ведмідь ворона та лисиця
Глуха жабка
Хмаринка – Маринка
Чому виють вовки
ОПОВІДАННЯ
СОНЬКА – ГАРМОНЬКА
Соня вийшла з хати, перейшла подвір’я і присіла на стару дубову лавку, що стояла під старим крислатим каштаном. Зануривши голівоньку в долоні, гірко заридала. Слова її вітчима ще болісно звучали у вухах: «Ану марш надвір! Ти сліпа? Не бачиш, що в нас гості?..»
Від слів вітчима її маленьке серденько затрепетало і забилося, наче крихітна пташка, спіймана в клітку.
«Чому він так поводиться зі мною?.. Чому він питає мене, чи я сліпа? Хіба не знає, що я насправді сліпа, що такою народилася?.. Чому помер мій батько, а мати вийшла заміж за цього злого чоловіка? Хіба вона не бачить, як він знущається з неї та з мене?..» На ці запитання маленька Соня не могла знайти відповіді і це ще більше суму вливало в її душу, ще більше ранило її серденько.
Колись і вона була щасливою, коли жили в селі, коли в неї був свій рідний батько. Він щовечора садив її собі на коліна і розповідав безліч казок: про Котигорошка, про Іванка, який служив у пана, про лицарів, що викрадали царівень із зміїних царств, про опришків та козаків, – та про що тільки не розказував їй батько?.. Вона так добре пам’ятає ті казки, ніби це було вчора.
Та одного разу якісь дядьки принесли її батька на руках і поклали на стіл, де він пролежав нерухомо аж цілих три дні.
Соня підходила до нього, гладила його обличчя і благала розказати казочку, та батько лежав мовчазний і холодний. Потім дядьки разом із священиком кудись віднесли її батька і він більше не повернувся. А через якийсь час мати сказала їй, що вони переселяються в містo, і що в неї буде інший батько. Також сказала, щоб вона поводиласягарно, бо інакше віддасть її до орфелінату*.
Що таке орфелінат маленька Соня не знала, але раз лякають її тим орфелінатом, то, певна річ, там не живеться добре. А вдома?.. Хіба вдома їй живеться добре?
Якщо б не вродилась сліпою, то ходила б до школи, тепер вже вчилася б в п’ятому класі і дома більше допомагала б. Тоді її вітчим не гримав би на неї весь час. Та хоч сліпа, вона і так працює більше від Антона та Радула – синів її вітчима, які тільки й знають, що на рибалку ходити та за м’ячем ганятися, а вона і картополю вміє чистити і посуд помити, навіть прати одяг.
– Сонька-гармонька...Сонька-гармонька... – почулися голоси Антона та Радула, які вибігли з-поза хати і, перетнувши подвір’я, помчали вулицею верхи на невидимих конях.
Соня не сердилася на них через те, що вони дразнили її так, а, навпаки, вона гордилася тим, що вміє грати на гармонії, навіть має свою гармонію, яку подарував їй Пилип Коляда, той, що повернувся без ноги з фронту. Пилип був другом її батька, він щовечора приходив до них, поки батько ще жив. Соня любила Пилипа майже як батька, бо він був такий добрий з нею, завжди приносив їй меду зі своєї пасіки та великих, як дзвони, жовто-червоних груш. Він так гарно грав на гармонії... І її навчив. Коли і їй батько купив в місті гармонію, вони грали разом з Пилипом, бувало вечорами сідали під старою липою, що росла на їхньому подвір’ї, і до пізньої ночі грали для своїх сусідів, які залюбки сходилися, щоб послухати і навіть заспівати пісень. Та після смерті батька, мабуть, на похороні, кудись-то заподілась її гармонія. Скільки вона не шукала, не змогла знайти. Правда, вже й Пилип не приходив до них, та коли вони перебиралися жити до її вітчима, він прийшов і подарував їй свою гармонію, яку приніс з фронту аж із самого Берліну.
– Бери, дитино, і грай на ній, коли тобі буде весело і коли буде сумно на душі, теж грай і згадуй старого Пилипа Коляду, – сказав їй Пилип, погладивши по голівці.
Згадавши Пилипа, Соня дістала з-за пазухи гармонію і, викинувши з голови гіркі думки, заграла сумну мелодію. Це не була з тих мелодій, що її навчив Пилип, це були просто почуття, які встромилися клином в її серденько, стискаючи його до болю, до крику. Враз сумна мелодія потекла більш сильніше, в ній Соня відчула якісь незнайомі їй дивні чарівні акорди, з подиву вона перестала грати, але мелодія продовжувала звучати, вона кликала, манила, приваблювала Соню, наче квітка метелика. Дівчинка незчулася, як встала з лавки і пішла на звук мелодії, відчинила хвірку, перейшла вулицю, минула кілька будинків... Звідси й було чути мелодію, та коли Соня зупинилася, мелодія погасла. Дівчинка прстояла нерухомо кілька хвилин і хотіла вже повертатися додому, та раптом почула скрип важких дверей і лагідний жіночий голос запитав її:
– Це ти так гарно граєш на гармонії?
– Так! – відповіла Соня.
– Я слухала тебе багато разів, як граєш, та сьогодні твоя мелодія була дуже сумною, але вона дуже сподобалась моєму синові і він почав підігравати тобі на роялі, – сказала жінка, а потім запитала:
– Ти, мабуть, вчишся в якійсь музичній школі ?
– Ні, я зовсім не ходжу до школи, – ніяково відповіла Соня.
– Як так ? – здивувалася жінка.
– Я сліпа, тому й не ходжу до школи.
– О, Господи святий!.. – сплеснула руками жінка. – Мій Сергійко теж сліпий, але він вчиться в спеціальній школі, тепер він у канікулах. Ходи зі мною, я вас познайомлю, – запропонувала жінка і, взявши Соню за руку, обережно повела її сходами до хати. Жінка пригостила Соню тістечками та вишневим варенням і розповіла, що Сергійко навчився грати на роялі ще маленьким хлопчиком, бо вона і Сергійків батько були викладачами музики. Соня дізналась, що Сергійко на два роки старший від неї, вчиться в Клужі в спеціяльній школі для сліпих дітей.
Соня теж розповіла про себе, про село, де жила раніше, про свого батька, а також про Пилипа Коляду, який навчив її грати і подарував їй гармонію. А Сергійко пообіцяв Соні, що навчить її читати, якщо вона приходитиме до них щодня.
– Як я можу навчитись читати, коли нічого не бачу ? – здивувалася Соня.
– Дуже просто, – розсміявся Сергійко, відкриваючи одну зі своїх книжок, – ану мацай пальцем сторінку.
Соня несміливо простягнула руку і дотиком пальців відчула якісь дивні, невідомі їй значки.
– Кожен з цих значків є буквою. Якщо ти вивчиш весь алфавіт, то зможеш читати так само, як і я, – пояснив їй Сергійко. – То як, хочеш вчитися читати?
– Хочу! – відповіла Соня.
Того ж дня Соня навчилася відрізняти перші три літери алфавіту.
– Не думай, Соню, що сліпі люди нічого не варті, часто вони приносять більше користі суспільству, ніж деякі зрячі, і серед великих вчених та музикантів були сліпі. Ти повинна ходити в школу і вчитись, тебе Бог обдарував великим музичним талантом і колись гратимеш на якомусь інструмунті у великому знаменитому оркестрі. Я погворю зі своїм чоловіком і ми допоможемо тобі вступити в школу, де вчиться наш Сергійко, а якщо твій вітчим не погодиться відпустити тебе до школи, то ми звернемось до організації захисту дітей і примусимо його, – сказала мати Сергійка, проводжаючи Соню додому.
– Та він радо погодиться, щоб тільки я не завжала йому щодня, – гірко посміхнулась Соня.
– Ну, побачимо, як то буде.
Хоч Соня повернулася додому вже під вечір, ніхто її не питав, де вона пропадала.
«Мабуть, не помітили моєї відсутності. Та що їм? Вони навіть радіють, коли мене нема. Вже й мама почала раз у раз гримати на мене», – міркувала собі Соня. Вона дуже любила матір і їй було жаль, що вона вийшла заміж за такого лихого чоловіка.
– Чому не їси швидше, цілий день плентаєшся сюди-туди, нічого не роблячи, навіть коло столу не можеш їсти як Бог приказав, – гримнув на Соню її вітчим.
– Цієї осені я піду до спеціяланої школи для сліпих, там навчусь грати на якомусь інструменті, а в майбутньому гратиму у великому значному оркестрі і більше не заважатиму вам, – вперше наважилась Соня протистояти вітчиму.
– Що? Ха-ха-ха!.. – захлиснувся сміхом її вітчим, – В яку школу, в який оркестр?.. Та кому ти потрібна? Ліпше взяла б свою гармонію та грала для перехожих на вокзалі, може хто змилується та кине тобі якогось лея.
Соня піднялася з-за столу і, не сказавши більше ні слова, пішла до комірчини, де вітчим поставив для неї ліжко.
– Чому не залишиш її в спокою, – з докором запитала мати Соні свого чоловіка. – Бачиш, навіть не повечеряла через тебе.
– В сердитого ковдуша порожня торба! – відповів той, байдуже припалюючи цигарку.
– Не треба так поводитися з моєю дитиною. Хіба я з твоїми синами так поводжуся?
– Як ти можеш порівнювати це опудало з моїми синами? – дико розсміявся вітчим Соні.
– А хіба ти не бачив з яким опудалом мене береш?.. Тоді ти обіцяв, що не будеш знущатися над дитиною. Чи вже забув?
– Та хіба я збиткуюся з неї, чи вона не їсть те саме, що й мої діти?
Мати Соні нічого не відповіла чоловікові, тільки важко зітхнула і почала мити посуд.
Наступні дні для Соні стали найщасливішими, відколи вони перебралися жити до міста. Вона щодня ходила до Сергійка, його батьки, пані Сільвія та пан Діну гарно та люб’язно поводилися з нею, наче з рідною дочкою. Сергійко вчив її алфавіт і грати на роялі, а Соня вчила його співанок та пісень, яких навчилася від Пилипа Коляди. Соня виявилась дуже чемною та старанною ученицею, ще й два місяці не минуло, а вона вже вивчила весь алфавіт Брайля і бралася потрохи читати з «Нового Завіту», який подарував їй пан Діну. Пані Сільвія була дуже здивованою, коли Соня почала допомагати їй готувати обід.
– З тебе вийде добра господиня, Соню! – сміялася пані Сільвія, яка не переставала хвалити її перед всіма своїми знайомими. – Сам Господь прислав її до нас! – говорила вона.
Одного разу пані Сільвія запросила до себе Сонину матір і запропонувала їй віддати дочку до школи, де навчається і її син.
– Я б з радістю, але ми люди бідні. Батько Соні помер, це я вдруге замужем. Не знаю, чи мій чоловік погодиться витрачати гроші на Соню, в нього теж двоє синів... – ніяково відповіла Сонина мати.
– Тут не йдеться про гроші. Скажіть, чи ви згідні відпустити її, а я обіцяю вам, що не витратите на неї жодного лея, – пояснила їй пані Сільвія.
Коли вітчим дізнався про це, то байдуже махнув рукою:
– Про мене най вчиться хоч на попа, що з неї може вийти?..
І так одного теплого сонячного дня Соня разом із Сергійком та його батьками вирушили до Клужу. Сергійків батько вже був перед тим у Клужі, розмовляв з директором школи, і той погодився принйяти Соню.
– Я чув, Соню, що ти гарно граєш на гармонії, чи не заграєш трішки нам? – попросив Соню директор школи.
– Заграю, чому б ні... – посміхнулася Соня, дістала гармоніку і заграла веселу коломийку.
– Гарно!.. – похвалив директор. – Де ти навчилась грати?
– Пилип Коляда мене навчив, – відповіла Соня.
– Не знаю, хто такий Пилип Коляда, але він добрий музикант, якщо так гарно навчив тебе грати, - посміхнувся директор.
– Соня вже і на роялі вміє, – промовив гордо Сергійко.
– Так-так, я знаю про це, а ще знаю, що Соня вміє й читати. Ану, Соню, прочитай нам, що-небудь, – попросив директор.
Якщо Соня радо грала на гармонії для директора, то коли почула, що їй треба читати, ледве не зомліла з переляку. Що їй тепер робити, чи зможе вона читати?.. Так, вона читала перед Сергійком та перед його батьками, а перед директором?.. Ні, ні, вона не зможе, в неї не вийде.
«Ти до нічого не здатна, пусто-дурно тінь на землі робиш!..» – пригадались Соні слова її вітчима. «А, може, він був правий?.. З мене нічого не вийде тому, що я сліпа», – майнуло Соні в голові, та це тільки на одну мить, бо одразу ж їй пригадалися слова пані Сільвії: «Пам’ятай, Соню, в житті ні на мить не треба втрачати віру в себе, тоді тобі все вдаватиметься. Не забувай, що Господь Бог любить тебе більше від інших, тому що тинезряча».
Тремтячими руками Соня навмання відкрила «Новий Завіт», який подарував їй Сергійків батько, і вже сміливим, голосом прочитала: «І змилосердився Ісус, доторкнувся до їхніх очей, – і зараз прозріли їм очі...»
*Орфелінат – дитячий будинок для сиріт (рум.)
ТОПІРЕЦЬ
Того ранку Юрко був найщасливішим хлопцем зі всього світу. Його серденько весело калатало в маленьких переповнених щастям грудях.
Того ранку навіть річка не шуміла як іншим разом, а весело, щасливо. Молоде весняне листячко берізок веселенько тріпотіло, нібито розмовляло з вітром-пустуном.
Юрко ступав гордо з піднятою голівкою, наче справжній ватажок. Поруч нього молоденьке телятко, надіючись на ласку та пестощі маленького господаря, намагалось лизнути його руку. Та де?.. Юрко відштовхнув його мордочку і гордо промовив:
– Кить звідси, дурне теля!..
А що воно думало, що він покладе собі розум бавитися з ним?.. Чи хіба не бачить, що в його руці справжній топірець!?.. Ось як виблискує на сонці – зір віднімає, не інше!.. Відтепер він вже не якийсь там дітлах, а справжній легінь – гуцул!..
Жаль, що не зустрів Василинку на вулиці. Ой, побачила б вона його топірець!..
– Мабуть, ще спить дівчинище... – зітхнув з досадою Юрко. Але вечором, коли буде повертатися додому, то спиниться й попросить води від вуйни Марії, а на Василинку ні поглядом не кине. Вона як побачить його топірець, то зрозуміє, що він вже легінь!
І хіба це не правда?.. Котрий з його ровесників, не те що з ровесників, а навіть з настарших за нього, мають справжній сталевий топірець?..
Не мають!.. А, бач... він має!..
І на пасовиську Юрко вже не грався з хлопцями. Правда, трохи зупинився, поки кожен з них потримав топіреця, вихвалив і щиро позаздрив Юркові. Опісля Юрко гордо вирушив зі своєю «ватагою», яка складалася з корови Зоряни, «дурного телятки» і чотирьох ягняток, через ліс на Прелуку. Йому вже тепер не з хлопцями гратися, вже вони йому не рівня...
Хлопці боялися випасати худобу на Прелуці, бо там під старим крилатим дубом знаходилася бурсукова нора. Правда, ще вчора ні сам Юрко не наважився б вийти на Прелуку.
Та то було вчора!.. Сьогодні в нього топірець, і що там якийсь бурсук проти його топірця?.. «Пусте!..» – махнув рукою Юрко.
Поки його «ватага» буде пастися, він в густих кущах ліщини нарубає тичок для квасолі. На Прелуці такі тички, як свічки!..
Худоба того дня напаслася скоріш, ніж іншим разом, бо на Прелуці травка свіжа і набагато смачніша як на толоці, де потоптана та поскубана маржинами.
Ще сонце стояло високо на небі, коли Юрко повертався додому, несучи на плечах оберемок тичок. Вслід за ним йшли його «череда» і «стадо», тільки «дурне теля», здавши собі справу, що сьогодні його молодий господар став легінем і втративши будьяку надію на його ласку, почало відставати позаду.
На-на-на, мале, на!.. – раз у раз манив його Юрко. Але теля-телям! То підбігало, то відставало, а коли йшли повз ниву Семена Лози, забігло собі туди й почало смачно пасти молоді стеблини кукурудзи.
Юрко кинув оберемок з пліч і побіг завертати теля, але вже було пізно.
Семен Лоза наче з під землі виріс перед нього. Спочатку хлопець хотів кинутися в слід за телям, але ноги не слухали його.
– Так ти пантруєш худобу, бахуре?.. – крикнув Семен Лоза, і взявши Юрка за обидва вуха, почав сильно крутити.
Хлопцеві набігли сльози на очі, але, зціпивши зуби до болю, він навіть не писнув.
Семен, побачивши топірець в руці хлопця вирвав його.
– Це за мою паґубу (шкоду), а ще раз спіймаю то займу маржин!..
– Віддайте топірець вуєчку, віддайте!.. Бийте мене, скільки захочете, лиш віддайте топірець!... – благав Семена зі слоьзами на очах Юрко.
– Яка мені хосна, що буду бити тебе, хіба це відшкодує шкоду, яку наробило мені твоє теля, набиваючи свій бурдюх моєю кукурудзою?..
Юрко повертався додому з похиленою головою, щоб ніхто не бачив сльози на його очах. Коли проходив повз подвір’я Василинки, ні не глянув у той бік. А він мріяв зупинитися, приперти оберемок горі крилатою грушею і попросити води від вуйни Марії, щоб Василинка побачила його топірець, але тепер навіщо йому зупинятися як нема топірця. Навіть набутися з ним не було часу, бо тільки вчора купив його батько на Сигітському ринку.
Юрків батько, як почув, що трапилося з топірцем, то спочатку хотів вишмагати малого, але, побачивши сльози на очах хлопця, йому стало жаль малого.
– Що поробиш, синку?.. Багачі завжди мають правду... – важко зітхнувши, сказав батько.
Що було йому робити, іти за топірцем?.. Ще може побитися з Лозою, або той подасть його до суду і так оцінять шкоду, що топірець не варт того.
Натупного дня Юрко, зовсім сумний, рушив з худобою на толоку. «Дурне теля» підбігало до молодого хазяїна, надіючись знову на його ласку.
– Це все через тебе... – сумно сказав Юрко і попестив його.
ІВАНКОВА КОЛЕКЦІЯ
Пригода, про яку хочу вам розказати, трапилась давно, ще коли діти не мали стільки книжок як сьогодні, навіть паперу знаходилося дуже рідко, а котрі ходили до школи, писали на дерев’яних табличках крейдою.
В ті часи дітям навіть не вистачало часу гратися, бо їхні батьки завжди знаходили для них якусь роботу. Вільний час для них був тоді, коли виходили з ягнятами чи худобою на пасовисько. Це була справжня радість. Там вони могли гратися досхочу, хоча багато разів їхні забави кінчалися слізьми. Головно тоді, коли їхня худоба забігала в людьскі сади.
Та діти скоро забували отриманих прочуханів і наступного дня ніби нічого й не трапилось, знову радісно гнали на пасовсько свою худобу.
Малому Іванкові теж дуже хотілось бавитися з дітьми, та їхні ягнята і корову випасав його брат Петрик, трохи старший за нього, який не радо брав його з собою. А до того ще й мати не дозволяла, бо у нього була своя робота, доглядати квочку з курчатами.
Іванко мав свою забаву. Цілий день вирізував ножицями різні візерунки з лопухів, капустяного листя та з шматків старого одягу.
Правда, траплялось, що до його рук десь колись попадав клаптик паперу, – те було найбільшою радістю для нього, бо так гарно як, з паперу, ні з чого не можна вирізати малюнок.
В нього була навіть власна колекція різних малюнків, якою гордився перед всіма і через яку діти завидували йому. Малюнки з Іванкової колекції були вирізані з різних паперців, яких досить рідко знаходив. Це були свинячі, коров’ячі та бичачі голови з порожніх бляшаних коробок, покиданих лісниками біля криниці Котової, куди Іванко ходив зі своїм дідом по гриби. Також були в нього зайчики та білочки з паперців, у яких знаходилися цукерки, які приносила йому бабуся, коли їхала до Сигота, квіти та різні вирізані будинки, з газет в яких тримала його мати завиті свічки. А найбільш гордився Іванко вирізаними кіньми, з коробок в яких його вуйко Хведір, коваль села, тримав вухналі для підкування коней.
Та одного разу Іванко знайшов цілий скарб для своєї колекції. Це було тоді, коли дідусь Марко, який жив у сусідньому селі, взяв його до себе.
Наступного дня дідусь Марко з бабусею Анною пішли в поле і залишили його самого вдома.
Спочатку Іванко пачав розглядав образи. Його пальці горіли, коли думав, як то вирізував би він отих дядьків бородатих, що намальовані на образах. Але знав, що такого робити не можна, бо бабуся не буде мати з ким розмовляти вечорами, коли паде на коліна. Потім Іванко почав шукати по поличках, надіючись, що знайде який-небудь клаптик паперу, бо ножиці, встромлені поза ґриндою, манили його, просилися, щоб він вирізував щонебудь ними.
На одній поличці Іванко знайшов маленьку дерев’яну зеленого кольору скриньку, коли відкрив її, мало не скрикнув з радощів, вона була повна всякими червоного, зеленого та голубого кольру папірців, з яких на нього дивилися різні дядьки. Було їх і в шапках, було й простоволосих, в одних були вуса, інші безвусі, було їх досить, лиш бери та вирізуй!
Іванко не вагався багато, а висипав всіх дядьків зі сриньки на підлогу, дістав з-поза ґринди ножиці і гайда до роботи!
Вирізуавав та вирізував Іванко дядьків, аж пальці опухли від ножиць, та йому було байдуже, одне думав – як він буде хвалитися і гордуватися перед хлопцями та свого брата Петрика.
Коли на підлозі залишились ще зо два, три дядьки чекаючи з нетерпінням своєї черги на ножиці, до хати увійшов дідусь.
– О Господи Святий! – заревів не своїм голосом.
– Що трапилось? – запитала перелякано з надвору Іванкова бабуся.
– Ти диви, цей шибеник порізав ножицями мої воли! – ревів виходячи надвір, щоб не дай Бог із згоряча не вдарити внука.
Так Іванко порізав гроші, які його дідусь отримав за продані воли.
Через роки Іванко став відомим фотографом, зібрав велику колекцію фотографій, та найдорощою йому була перша його колекція, хоч вона десь занорилася, але він носив її повсюду з собою в душі.
МАЛЕНЬКИЙ ГОСПОДАР
Того ранку маленький Микола аж підстрибував з радощів. Мати з батьком пішли до Сигота, а він сам собі господар. Ви, може, думаєте, що то просте діло залишитися самим вдома господарювати? І не говоріть! То ж велика відповідальність бути господарем всього, відповідати за все і за всіх, що мукають, гавкають, кричать, квичать, кодкодачуть, скачуть, бекають та мекають по подвірії.
Мати спочатку довго вагалась, переживаючи, що він не впораїться зі всім, але батько заспокоїв її.
– Та він уже легінь, осінню до школи піде, а ти боїшся на нього хату залишити.
Щоправда він і дотепер кидав зерно курям, випасав ягнята і навіть веприка годував, але ще корову не годував жодного разу.
– Коли задзвонить на полудень, кинеш у ясла сіна, а після того напоїш її з відра водою і все! Тільки обережно, щоб не досягла тебе рогом, – погладив Миколу по голівці батько.
– Не забудь, Миколцю, коли бовкне дзвін, берись годувати корову, ні скоріше, ні пізніше... – додала мати.
Миколка пошибався вліво і вправо – нагодував курчат, каченят, котика Мурчика, песика Бурчика, рябе козенятко, біле ягнятко та вухате поросятко, і почав проходжуватися вздовж подвір’я, з руками за спиною, як личить справжньому господареві, чекаючи, щоб бовкнув дзвін, але дзвін чомусь не бовкав, хоча сонце підкотилось досить високо.
– Що поробиш, треба дочекатися дзвону, – зітхнув з досадою Миколка і присів на сходи, задивляючись на дах старої дзвінниці, яка ніби посміхалася до нього з-поза старої груші вуйка Гната.
«Му-у-у! Му-у-у!..» – враз почулося з хліва.
– Потерпи ще трішки, Зорянко, хай бовкне дзвін, – прошептав Миколка. Але в Зоряни не вистачало терпіня – розмукалася як пароплав.
Миколкові стало жаль бідної корови і рушив до вуйка Гната, попросити його щоб бовкнув у дзвін, та вуйка Гната не було вдома.
– Пішов до Сигота, сьогодні навіть не дзвонив на полудень, – сказала з досадою стара Настя, сусідка вуйка Гната.
Миколка, повертаючись додому, думав нагодувати Зоряну і без вуйкового дзвону, та коли увійшов на подвір’я, батько вже виходив з хліва.
– Куди блудив, опришку, так ти нагодував корову?
– Я, я до вуйка Гната, щоб бовкнув у дзвін... – промовив зі сльозами на очах Миколка.
Батько голосно розсміявся і міцно обняв його.
ТАЄМНІ РИБОЛОВИ
– Не знаю як іншим, але мені одному надоїло стільки ходити до школи, – зітхнув з досадою Тарасик, шморгаючи ногами крізь річковий пісок.
– Думаєш мені не набридло?.. – зітхнув і собі Василько. – Скоріше б вже настали літні канікули.
– До канікул ще аж цілий місяць треба чекати, – махнув рукою Тарасик.
– Воно так є, що поробиш?.. – погодився Василько.
Ось так розмовляючи, ніби два старі дідусі, ледве тягнучи ногу за ногою, ішли до школи п’ятикласники Тарасик та Василько.
Вони не тільки однокласники, а ще й сусіди, одним словом: друзі не розлий вода!
Щоб добратися до школи, їм треба було переходити річку. І хоча місток зниходився прямо перед їхніми хатами, вони часто йшли берегом річки і переходили через інший місточок. Ця стежина хоча була найдовшою, та зате влітку було дуже приємно іти берегом річки, краплини роси виблискували осяяні ранішніми промінцями сонця – справжні кришталеві бусинки, річка теж здавалася срібною, а коники весело підстрибували крізь зелену травку.
– Дивись на ці комахи, нібито самі просяться на гачок рибам на наживку, – посміхнувся Тарасик.
– Ану ж так і зробимо!.. – трохи не вигукнув Василько
– Що зробимо?.. – здивувася Тарасик.
– Підемо ловити рибу!..
– Ти хочеш сказати... що замість школи?..
– Ти добре зрозумів, Чуму б ні? – перебив його Василько.
– Не знаю чи це доведе нас до доброго? – вагався Тарасик.
– Що ти... сьогодні п’ятниця, до понеділка всі забудуть, що ми не були сьогодні в школі, – заспокоював його Василько.
– Хай буде по твоєму! – погодився Тарасик.
– Ну, тоді ти збирай коників, а я обійду садами і принесу з дому дві вудки – мою і татову, зустрінемось нижче млина.
Через короткий час обидва п’ятикласники сиділи під вербами нижче старого млина і риболовили.
– Мене ледь не спіймала мати, коли зайшов до шопи за вудками, – признався Василько.
Перший коник-наживка заманив на гачок великого окуня.
– Диви яке здоровило!.. – радісно вигукнув Василько, борючись, щоб притягнути окуня до берега.
– Жаль, що не зможеш віднести його додому і навіть нікому похвалитися, яку велику рибу зловив, – посміхнувся Тарасик.
– Чому не зможу ?.. – здивовано запитав Василько.
– І ти розповіси вдома, як не пішов до школи і ловив рибу.
На одну мить їхні погляди зустрілися.
– Так воно є!.. Але тоді чорт забери, навіщо нам рибалити?.. – зітхнув Василько, відпускаючи рибу з гачка.
Далі хлопці домовились рибалити на змагання. В той день їм пощастило. Зараз після кожної наживки, встромленої на гачок, витягали по рибині, одні з них були досить великі. Та який з того хосен, коли мусіли кидати рибу назад у воду?
Так риболовили хлопці аж до самого полудня. А коли дзвін вибив дванадцяту годину, вони заховали вудки в густі кущі верб поблизу їхніх хат і повернулися додому.
Після обіду батько Василька, повернувшись з міста, де працював, попросив його:
– Принеси з шопи вудки, пійдемо рибалити, в цей період риба добре клює!
У Василька завмерло серце з переляку. Що йому тепер робити?... Хіба побігти крадькома в кущі за вудками?.. Не зможе, батько побачить...
– Що ти, Васильку, не хочеш іти зі мною ловити рибу?.. Чи, мабуть, ви з Тарасиком виловили всю рибу з річки і вже там не залишилось нічого?..
Василько загнув голову в землю. Йому стало соромно, дав собі справу, що потрапив у велику халепу.
– Ну, що собі посіяв, те пожнеш! Ваш клас завтра іде в екскурсію до Сучавських монастирів. Ви з Тарасиком цього не знаєте, бо в школі сьогодні не були. Мене просив ваш керівник, передати вам щоб кожен з вас до понеділка написав по сто разів: «Більше не буду втікати з уроків». Це від нього, а від мене протягом двох тижні можеш забути про м’яч та рибалку.
В понеділок ранком Тарасик пішов до школи, не чекаючи Василька.
«Він має право сердитися на мене – це я його заманив на рибалку», – думав собі Василько, боячись втратити друга.
– Ну що, риболови, покажіть вашим колегам зошити, заповнені з обіцянкою, що більше не будете втікати з уроків, а вони вам розкажуть, як було в екскурсії, – посміхнувся керівник класу.
Тарасик і Василько почервоніли як раки.
Повертаючись додому, Василько догнав Тарасика і попросив вибачення, бо насправді його ініціатива була не іти до школи.
– Так, ти запропонував мені не іти до школи, але не змушував мене. Я мав право вибирати, я теж винен, так само, як йти, – гірко посміхнувся Тарасик.
Через два тижні настали літні канікули. Батьки Василька і Тарасика позволили їм ловити рибу.
– Ну, риболови, тепер хай бачу вас... – посміхнувся батько Василька.
– Ми хочемо разом вечеряти рибою, зловите, чи іти купити в магазин? – пожартував батько Тарасика.
Хлопцям знову пощастило, наловили повне відро риби. Коли сіли вечеряти, то їм здавалося, що ніколи ще не їли такої смачної риби.
Після вечері їхні батьки повідомили їх, що наступної суботи всі разом поїдуть відвідувати Сучавські монастирі.
МУДРА ВІДПОВІДЬ
Старенький священик Олексій Діброва, отець Олекса, як називали його люди з села, якому вірно служив з самих юних літ, дуже любив вести розмову з молодим поколінням, а головно з школярами.
Кишені його чорного піджака завжди були наповнені цукерками, плитками шоколаду та іншими ласощами, якими зі всієї душі обдаровував малят, яких зустрічав по дорозі.
Бувало зустріне дівчинку чи хлопчика, погладить по голівці, приголубить і питає:
– А чи знаєш ти, дитино, молитву Господню «Отче наш?», а «Вірую?», або: – Чи знаєш ти, миленьке, скільки апостолів мав наш Спаситель Ісус Христос? А скільки Святих Євангелій є написано в Господнім Новім Заповіті?
Якщо дитина знала молитву, чи відповідь, отець Олекса не знаходив собі місця з радощів, на його обличчі розквітала радісна усмішка, весело обдаровував дитину цукерками, чи іншими солоденькими подаруночками. А якщо дитина не вміла молитися, чи не знала відповідь на його релігійні питання, отець Олекса сумно зітхав, пхав руку до кишені, вгощав її цукерками, після чого вчив молитися і розповідав цікаві пригоди з життя святих пророків та мучеників.
Одного разу, повертаючись додому з цвинтаря, отець Олекса зустрів на вулиці біленького хлопчиську в спортивному костюмі.
«Не тутешній» – подумав і поліз рукою до кишені, але, на жаль, не знайшов жодної цукерки тільки жовту солодку грушку, яку йому дав Семен Проданюк, коли проходив повз його хату.
– Як тебе звати, козаче? – запитав малого.
– Сергій, – відповів хлопець.
– Ось, яке гарне в тебе ім’я!.. А чому я тебе, Сергійку, не пізнаю... – нібито здивувався отець.
– Тому що я живу в місті і прийшов на канікули до дідуся та бабусі.
Отець Олекса зрадів що хлопець з міста, бо в такому разі може подарувати йому солоденьку грушку, діти з села не раді фруктам, бо в кожного в саду ростуть, – рви та їж скільки захочеш.
– Сергійку, якщо ти мені покажеш пальцем, де знаходиться Господь Бог, я тобі подарую ось цю солоденьку грушку, – підморгнув малому отець Олексій.
– А я вам подарую цілий кошик солоденьких грушок з саду мого діда Семена Проданюка, якщо ви покажете мені бодай одне місце, де Його немає, – хитро посміхнувся Сергійко.
– Твоя правда, синку! Нема такого місця на землі, де б не було Бога! – погладив отець Олекса хлопця по голівці. Його очі були наповнені сльозами радості, що і там – в місті діти знають про Господа Бога.
ЧЕРЕШНІ
«Поблискують черешеньки
В листі зелененькім.
Черешеньки ваблять очі.
Діточкам маленьким.»
(Л.УКРАЇНКА)
Там за городами, де починається широке, аж до самого лісу поле, ясно червоніючи, стоять Бойчукові черешні.
Одні з них старі, широкі, інші високі й розкішні як дуби, а на вершку кожної з них майорить розіп’яте опудало. Здалека вилискують на сонці червоні ягоди, ваблять і манять до себе. Не можна не подивитись туди. Та тільки подивитись і ковтати слину, бо хто насмілився б перелізти через хвилястий пліт до Бойчукових черешень? Та не через опудала. Ні! Вони не страшні для дітей. Вони розіп’яті лякати пташок, але й ті вже привикли до них, і, наситившись зі плодів черешень спокійно відпочивають на їхніх дрантивих солом’яних капелюхах. Навіть старого Бойчука не боїться ніхто, бо всі знають, що старий недобачає і недочуває, хоча ціле літо ходить зігнений в три погибелі поміж черешнями, викрикуючи: «Ой, виджу, виджу тебе, шебинику! Ану, злізай, бахуре, з черешні, бо якщо ні!..» Люди сміються з старого, навіть і пословицю видумали: «Говорить сам з собою, як Бойчук в черешнях». Але в старого є вірний Тарко, якого не обдуриш. Великий і страшний, як вовк. Як насторожить вуха, як загарчить, то мороз лізе спиною.
Від згадки про Тарка мені стає моторошно і відразу забуваю про солодкий смак черешень, а тут до мене ще й бабуся: «Ану, Іванку, скокни до вуйни Василини під ліс і випроси трохи ґасу, бо тут Циля надулася і здохне бідна козуля». Скокни, Іванку, ніби той «під ліс» за порогом, а до лісу... А ще до того, до вуйни не доберешся тільки повз Бойчукові черешні. Іду, що поробиш, треба рятувати бідну Цилю. «Та бігом Іванку, бігом!» – гукає за мною вслід бабуся. Я бігом-бігом, та тільки до Бойчукових черешень, а там наче закам’янів – ноги не слухають, не рушають зміста.
Дивлюсь навкруг, Бойчука нема ніде, а черешні немов простягають до мене свої рясні червоно-зелені гілочки, ягоди нібито просять мене: «Зірви, зірви нас!» Я не спам’ятався, як переліз через пліт і опинився на черешні. Та тільки хосни, бо не встиг зірвати ні одної ягоди, як появився Бойчук з довгою драбиною на плечах, з відерцем у руці, а за ним вслід його вірний Тарко.
І на котру з черешень, думаєте, почав старий вилізати? Так ви вгадали. Але поки він виліз, я вже не був Іванко, а розіп’яте опудало. Старий капелюх впав мені аж до самої шиї, дихати нема чим, а старий – дві ягоди до рота, одну у відро, а далі вішає відерце на гілку, припалює цигарку, пісеньку мугикає і Тарка сварить: «Ти вже свого хазяїна не пізнаєш, шибенику, що тільки гарчиш на черешню?!»
Здалека доноситься голос бабусі: «Ів-а-а-анку-у-у!». А старий знову припалює цигарку, знову пісеньку мугикає... Крізь дірку капелюха мені видно, як бабуся йде стежиною до вуйни під ліс, видно, як повертається, а старий знову цигарку попихкує, знову пісеньку мугикає, вже сонце за обрій сідає, а мені причувається голос бабусі: «Куди ти пропадав, шибенику? Хосни з тебе, як з пса сала!».
БАБИН ПОЯСОК
Баба Марія стояла як укопана серед хати і, прижмуривши очі, так захоплено роздивлялася на всі боки, що аж блискучі краплі поту появилися на її лобі.
– Куди би це подівся мій поясок? – ледь ворушила пересохлими губами.
Я зирк на Іванка. Іванко зирк на мене – і враз ми обидва остовпіли.
– Та я ж його тут, на жердку, разом з сорочкою та спідницею поставила, ще в неділю після вечерні.
Іанко задуманий колупає мізинцем у носі, намагаючись пригадати собі, я теж.
– Ну, тепер іди, бабо, розперезана до церкви! – докоряє сама собі баба Марія. – А поясок в мене шовковий був, такий світленький, що аж зір брало.
Ми з Іванком мовчимо, нібито нам роти водою позаливало.
– Ви, бабині не бачили десь мій поясок?
Іванко махає головою, що ні, я теж, і рачкую за ним до дверей.
– Куди би це подівся мій поясок? – повторює баба, але ми з Іванком вже надворі. Біжимо, та де біжимо – летимо на город, де вчора барана до візочока запрягали, а з бабиного пояска батіг зробили, бо візник без батога, що не кажіть, – пустий пішоход.
Візочок стоїть собі під крилатим волоським горіхом, ніби й нічого не трапилось, рогатий скубе собі спокійно зелену травку, а пояска ніде. Ми глипнули на барана, глипнули на візок, байдуже їм до бабиного пояска, а нам...
– Куди би це подівся бабин поясок? – запитав я здивовано.
– Може, його балан з’їв? – почухав Іванко потилицю.
– Не мели дурниць, ліпше поясок шукай!
– Чому дулниць? – обурився Іванко. – Хіба полосятко не з’їло мою лукавичку?
А ось і баба Марія йде з молитовником у руці під черешню молитися Богу, бо до церкви, як її піти розперезаній?
– Плигадав! – луснув себе Іванко по голові.
– Що пригадав? – питаю.
– Поясок.
– Де він?
– На челешні, я вчола його забув на гілочці.
А поясок собі нівроку висить змійкою на гілочці черешні і такий собі світленький, що аж зір бере.
– Матінко моя небесна, заопікуйся мною! У твої руки віддаю душу мою і тіло, усе моє життя – наближалася до черешні, шепочи молитву, баба Марія, – а ти, добра небесна Мати, будь найліпшою ненькою... – І враз: – А чорт би вас забрав із шибениками! Ось де мій поясок! Богородице Діво Мати, прости мене, що серед молитви нечистого споминаю, але ці шибеники!..
ПІВЕНЬ БАБИ МАРІЇ
«Був і півень – шпори мав,
Їв за трьох, за трьох горлав,
А як угледить шуліку,
То як гримне: – Ку-ку-ріку!»
(М. Стельмах)
Такого півня, як у старої Мотрі, не було на весь присілок. Гарний-прегарний, багатоколірний із яскраво-червоним гребенем та сережками, із золотими шпорами, ходить собі, як цар, поміж курми і порядок наводить, навіть половик боїться його, десятою хмарою обминає Мотрине подвір’я, – лицар, не півень!
Відколи має стара Мотря Петруся (так назвала свого півня), всі сусідки почали вимінювати в неї яйця, щоб підсунути квочку, надіючись мати такого півня, як Петрусь.
– Обміняйте і ви, бабусенько, в Мотрі яйця, – благаємо її ми з Іванком.
– Не морочте мені голову дурисвіти, яйце – яйцем! – махає рукою баба і ставить під квочку від своїх зозулястих.
Необмінює, бо посварились саме через Петруся, який перелетів через тин і «виорав» бабині грядки.
Що порбиш, треба вирішати самим, бо нам страх хочеться похвалитися саме таким півнем, як Мотрин Петрусь.
Таки того дня після обіду, коли стара Мотря повела корову на пасовисько, а Петрусь десь на сусісдньому городі порався в грядках, ми з Іванком полізли до Мотриного курника і «позичили» одне яйце, яке підсунули під бабину квочку.
Господи Святий, скільки було того дива, коли курчата з яєць вилуплювалися!
– Відколи є-м, такого чуда не видала: поставила під квочку дванадцять яєць, а вилупилось, нівроку, тринадцять пітяток, з одного яйця вийшли близнята, – всім розказувала баба Марія, а ми з Іванком ховались поза хатою, щоб посміятися з бабиних близнят.
Не минуло багато часу і не стало Мотриного Петруся, продала його старому Микиті на суп, після того, як Марія Гафіїна зловила його наводячи порядок на її грядках і зламала бідному ніжку. Та зате тепер такого півня, як у баби Марії, нема на весь присілок – гарний-прегарний, багатоколірний із яскраво-червоним гребенем та сережками і золотими шпорами, ходить собі, як цар, поміж курми і порядок наводить, навіть половик боїться його, десятою хмарою обминає бабине подвір’я – лицар, не півень!
ФОКУС-ПОКУС
«... хто не вірить най полічить, що тут є шістнад-цять!», – докінчив зарубувати вістрям топірця по гладкій корі бука Юрко Калинишин, і глипнувши на мене, – Тепер полічи!
– Один, два, три, чотири, – лічу уважно, щоб не перескочити жодної зарубки, – ...чотиринадцять, п’ятнадцять, шістнадцять!
– Тепер віриш, Фомо недовірливий? – шкіриться на мене.
Тремтливо веду вершками пальців по букових ранах і махаю головою, що вірю в його фокус-покус.
– А тепер твоя черга, якщо в тебе вийде рибка* моя, ми так домовились, ні?
«Домовились, але побачиш ти рибку коли я поцілую свій лікоть, бо в мене не вийде – в мене ніколи нічого не виходить», – думаю собі.
– Досить продавати квасолю! – нібито сердиться, простягаючи мені сокиру. – Починай фокус-покус!
Я беру уважно топірець і, притаївши дух, починаю зарубувати вістрям по буковій корі, промовляючи магічні слова:
«Нарубаю рубаничок**,
нарубаю двадцять,
хто не вірить, хай полічить,
що тут є шістнадцять!».
І знову берусь лічити букові рани:
– Один, два, три, чотири... чотиринадцять, п’ятнадцять, шістнадцять! Шістнадцять-шістнадцять-шістнадцять! – радісно вигукую, підскакуючи на одній нозі около бука.
– Ось видиш? А ти – не зможу та все не зможу... – радіє більш за мене Юрко і має за що, бо я лізу до кишені і подаю йому ножик, який мені дідусь Микола подарував. Правда, жаль ножика, але слово – словом, фокус – фокусом, і гайда через левади додому, страх бажається побачити, які очі випулить Іванко, коли побачить мій фокус-покус.
Знайшов його бавлячись з сусіднім щеням, хапаю з дроварні сокирку і тягну його за собою до кінця городу, де височить стрункий явір.
– Ти сцо? – дивується Іванко.
– Я тобі фокус-покус покажу, такий що аж-ж-ж, а-ж-ж-ж... – не знаю, з чим порівняти мій фокус, і замахуюсь сокиркою на явора.
– Стій! – зупиняє мене Іванко. – Це той фокус-покус. «Налубаю лубаничок», той – га?
– Т-т-и з-з-відки?.. – затинаючись від подиву, запитую випуливши на нього очі, хоча і чекав, що то він на мене випулить.
– Мене дідусь навчив ще позавчола, коли я плакав іти до школи, за тобою, – махнув байдуже рукою Іванко.
– А ти не міг мене навчити? – з досадою дорікаю йому.
– Хотів та забув, – зітхнув Іванко.
Далі ми дивимось ніяково один на одного і мовчимо, поки Іванко не перериває тишу:
– Я вчола Юлка Калинишиного нав...
– Кого?! – не своїм голосом заревів я.
– Юлка Калинишиного, коли він...
Далі вже не слухаю Іванка. Кидаю сокиркою куди попало і відхожу сердитий на Юрка, на Іванка, на діда Миколу – на всіх, і на себе самого...
* Рибка – рибкоподібний ножик.
** Рубаничка – зарубка.
МУХА
Тато з мамою збираються іти на ярмарок до Сігету. Господи, яка то радість для нас! Починаємо ковтати слину та облизуватись від згадки про солодку халву, глюкоз та бісквіти в позолочених папірцях.
– На кого б малого залишити? – питається більш сама у себе мати.
Це про Іванка, бо я вже першокласник, нівроку! Коли вийду з школи, то перш зупиняюсь дражнити Калаїшину собаку, поки бідна не захрипне гарчачи, опісля перехожу дорогу сисикатися з Семенишим гусаком, а вже потім іду в гості до старого Микити, який вгощає мене медом, поки я розказую йому всі шкільні новини, бо старого Бджолу, як його прозвали хлопці, страх цікавить знати все. І ось, як бачите, поки доплентаюся додому, тато з мамою могли б не з Сігету, а з Бухаресту повернутися.
– Може, у Марії Гафіїної? – допомагає їй тато.
– Та де? – махає рукою мама. – Відколи ці бешкетники взули її кота в горіхові шкаралупи ні чути не хоче.
– А в старої Олени?
– Ні та не захоче, бо носилися верхи на її козі.
– А в Параски? – продовжує тато.
– Глечик з молоком розбили.
І так перелічили всіх сусідок, але на кого залишити Іванка – не знайшли.
– Ну і славні в мене бахури, є чим гордитись, – погрозив нам тато пальцем.
Я нібито не побачив того, а Іванко ані пис... Запхав по лікті руки у кишені і мовчки гойдає собі ногами та раз у раз на мене поглядає, немов хоче сказати: «Бач, яка я поважна особа, ось скільки клопочуть собі голови, поки вирішать на кого мене залишити».
– А може б пішов з ним у школу? – киває тато головою у мій бік. – Йому олівець та клаптик паперу, і сидітиме тихо, як риба у воді, чи не так, Іванку?
Іванко мовчки махає головою, що так, а мені приходить завити, як Николаїшина собака. Знаю я те «як риба у воді», – лиш його зачепить якийсь хлопець, розквасить губи і верещить, як у зубного лікаря.
Ще не встигли ми добре через поріг класу переступити, а вчитель до нас:
– Сьогодні в нас відкритий урок, інспекція приходить аж з Бая Маре, то ж молю вас, діточки, будьте чемні та тихі, аби муху чути в класі, а коли вже хочете щось сказати, то підіймайте гарненько два пальці вгору, добре?
У нас від тої «інспекції з Бая Маре» аж мороз спиною поліз.
Учитель повісив на стіну картину, на якій була намальована оса і, дивлячись на інспекторів почав:
– Сьогодні будемо вивчати букву С. Ось тут на картині намальована оса, а під нею знаходяться три букви: буква О, буква С та буква А. Хто з вас може прочитати разом слово, написане під малюнком?
Ми ні пис... Вчитель інспекцію питає, думаємо собі, бо інакше не радив був нам зберігати тишину, «аби муху чути в класі».
– Ну, що написано під малюнком? – повторює вчитель.
В класі, мабуть, ні одної мухи, бо інакше б її чути, така тиша.
– Ну, тоді скажіть, що тут намалювано? – вказує вчитель на осу.
Ми ні пис... А Іванко враз пирск, два пальці вгору.
– О молодець! – похвалив його вчитель, і до інспекторів: – Він ще не ходить до школи, – а потім до Іванка: – Ну, скажи нам, Іванку, що намальовано на цім малюнку?
Іванко надувся, як індик, і голосно крикнув:
– Муха!
Весь клас вибухнув сміхом, навіть учитель з інспекторами розсміялись, а Іванко вже квасить губи, ось-ось заверещить. Хіба не знаю я те «тихо, як риба у воді»?
АНДРІЙКОВІ ЧОБІТКИ
Те, що хочу розповісти вам, трапилося дуже давно, але мені здається, що то було вчора, – коли ми з Андрійком брели снігом через берег до присілка, в якому знаходилася наша школа.
Коли доходили до хати, в якій вчились, вчителька роззувала нас, терла наші змерзлі ноженята, а взуття ставила сушити біля грубки.
Коли ми кінчали уроки, вона допомогала нам взуватися. Та одного разу Андрійкові ноженята чомусь-то не влізали в чобітки. Вчитилька таки добре намучилася, поки взула Андрійка.
– Криві, – промовив Андрійко, дивлячись на носки своїх чобіт.
– Що криве? – запитала вчителька.
– Чобітки, криві, – закліпав оченятами Андрійко.
Вчителька пурхнула сміхом:
– Ну і взули ми тебе, правий чобіток на ліву ногу, а лівий на праву. Нічого, знімемо їх і взуємо, як слід.
Таки добре опріла бідна вчителька, перевзуваючи Андрійка.
– Ось так, – промовила задоволено вчителька.
– Це не мої чобітки, – сказав задуманий Андрійко.
– Ой, дитино, горе нам з тобою, – гірко посміхнулася вчителька і почала знімати Андрійкові чобітки.
– Так, а тепер котрі твої? – запитала вчителька, вказуючи на ряд чобіток, що стояли біля грубки.
– Вони не там, – відповів Андрійко.
– А де? – здивувалася вчителька.
– Вдома.
– Андрійку, дитино... Таж ти не прийшов босим до школи? – старалася зі всіх сил залишитися спокійною вчителька.
– Ні, я прийшов взутий, – запевнив її Андрійко.
– Ну, тоді вкажи пальчиком на ті чобіткии, в котрих ти прийшов до школи.
– В цих! – радісно вказав Андрійко на чоботи, які тільки що зняла вчителька з його ніг.
– Та ж ти кажеш, що вони не твої?
– Це чобітки мого брата, мати казала взути їх сьогодні, бо мої понесла полагодити до шевця.
Вчителька погладила Андрійка по голівці і взялася втретє взувати його.
– Ось так! А тепер надінемо кожушок, шапку, рукавички... А де твої рукавички Андрійку?
– В чобітках, я їх запхав туди, щоб не загубити.
Вчителька почала сміятися із сльозами на очах і взялась знову роззувати Андрійка.
ПЕРШОКЛАСНИК
«Букварі і читанки,
Парти в два ряди.
Наша перша вчителька
В серці назавжди.
Споришева стежечка,
Стежечка-мережечка,
Що водила нас
Ще у перший клас.»
(Т. Коломієць)
Знову настала осінь... Перші маленькі листочки різних кольорів – зелені, жовті, червоні починають осипатися з дерев. Сонечко ніби прощається з людьми, вкриваючи всіх останнім теплим промінням. Знову на вулицях з’являються школярі. Літні канікули немов на крилах промайнули, залишиючи за собою багато приємних спогадів. А в Степанка сьогодні перший шкільний день.
Школа велика, простора. В ній багато класних кімнат, кабінетів, спортзал, майстерня, бібліотека. Все прибрано, відремонтовано. Подвір’я школи чисте. Навколо зеленіють білокорі берізки, прикрашають подвір’я, на якому багато школярів, святково одягнених і море квітів.
Спочатку Степанкові було страшнувато, всі знайомі йому діти пішли в інші класи, поруч не було батьків. Але він швидко познайомився з своїми однокласниками. Так розпочалося його шкільне життя.
Чорнобривий вечір ледь моргнув карим оком, а місяць вже й надів гуцульську сорочку і засоромлено зиркає на Кичеру, проганяючи темнооку ніч, яка намагається заглянути крізь вікно до хати, прислухаючись до бабусиного:
«Люлі-люлі, дитиночко,
Дитино маленька,
Абес спала не ревала,
Росла здоровенька».
А чому це вона йому?.. Таж він вже верхи на вуйковому гнидому..,
а дід йому годинника на ярмарку купив...,
а старий Гриць до його мами: «У вас уже легінь нівроку!»,
а сьогодні він вже до школи ходив...,
а бабуся йому...
Ліпше б ту про Довбуша...
«Ой попід гай зелененький...» – нібито вгадала бабуся його думки,
а чорнобривий вечір на темнооку ніч спокійно – морг та морг,
а місяць-гуцул засоромлено на Кичеру – зирк та зирк,
а Довбуш молоденький десь там під гаєм, підпираючись на топірець, на ніжку налягає...
Бабуся бере з рук Степанка Буквар і накриває його ковдрою.
ПРЕМУДРИЙ ГРИЦЬ НА УРОЦІ ЗООЛОГІЇ
(гуморестична сценета для дітей)
«Був Гриць премудрий родом з Коломиї,
Вчився барз добре на філозофії»
(І.Франко, «Грицева шкільна наука»)
Вчитель: – Та-а-к!.. Ану хто сьогодні буде відповідати?.. Гриць!.. (Гриць ліниво піднімається, чухаючи потилицю. Мовчить). – Ну що, Грицю, який предмет ми вивчаємо?
Гриць: – Ми вивчаємо зоологію, пане вчителю! (Випалює одним стихом Гриць).
Вчитель: – Та-а-к!.. Нумо скажи, Грицю, чим займається зоологія?
Гриць: – Зоологія займається?.. Займається?.. Вона дуже зайнята, пане вчителю!.. Можу зайняти і місце?..
Вчитель: – Ні, ні, ні, Грицю, по-перше скажи, чого навчає нас зоологія?
Гриць: – Зоологія навчає нас… про тварини!
Вчитель:– Та-а-ак!.. А про яких тварин навчає нас зоологія?
Гриць: – Про тварин мертвих, про тварин живих і про... про тварин ненароджених.
Вчитель: – Та-а-ак…Ану, наведи приклад домашньої тварини?
Гриць: – Качка!
Вчитель (незадоволено): – Грицю?!..
Гриць: – Гуска!
Вчитель (ще більш незадоволено): Гри-и-ицю?!..
Гриць: – Курка!
Вчитель: – Це ж птахи, Грицю!
Гриць: – Собака!
Вчитель: – Ось, бачиш, Грицю?.. Мо-ло-дець!.. А тепер дай нам приклад мертвої тварини.
Гриць: – Бровко вуйка Гната, його переїхала машина.
Вчитель (сердито): – Грицю, ти не зрозумів, я просив тебе навести приклад однієї зниклої з лиця землі тварини.
Гриць: – Коза баби Катерини вже три дні як зникла, всі сусіди шукають її. Як вдень так і вночі, й мале й велике. Зникла з лиця землі та й годі!..
Вчитель (сердито): – Чому ти не вивчив урок, Грицю?..
Гриць: – Я ж найближчий сусід баби Катерини!..
РАНОК НА СЕЛІ
«Понад обрій – ген за хмари,
наче круглий апельсин,
Розсипає свої чари сонечко зі
всіх сторін.
Усміхаються ялини,
прокидаються сади.
Пісня жайворонка лине, понад
плюскотом води.»
(Іра Білінська)
За вікном прокидався ранок.
Сонце вже давно спустилося з небесної колиски і підморгувало Степанчикові своїм кукурудзяним оком, нібито мовило до нього: «Нумо, козаче, досить спати, надворі ранок, треба вставати!» Хлопець прокинувся і протер очі. Спочатку його сильно здивувала неймовірна солодка вранішня тиша, але скоро здогадався, що він у селі і, ліниво піднявшися з ліжка, вийшов надвір. Світлі промінці позолочували верхівки крислатих яблунь, кидаючи на землю довгі тіні. У повітрі пахло свіжою травою та ароматом акацій, змішаним із запахом сизого диму, який піднімався високо у дзвінке небо, кришталеві краплини роси скочувались по листках, звисали на мить, переливаючись на сонці, а потім падали на траву, що блищала під вранішнім сонцем.
Сяючи від щастя, Степанчик побіг через подвір’я в сад, бо дідусь вчора обіцяв зробити йому гойдалку. І ось вона висить між двома стовпами старого волоського горіха. Хлопець влаштовується на сідельце, розхитується кілька разів і вже летить стрімко, немов на літаку, то вгору, то вниз «Гойда-колойда, гойда-колойда...» З висоти Степанчикові видно, як понад квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи селянських домівок.
– Ді-ду, ді-ду-сю, подивись, як високо лечу-у-у!.. – радісно крикнув Степанчик, побачивши дідуся, за яким тупцяло, тоненько блеючи, вухате-кострубате біленьке ягнятко з кучерявою вовною і таким же чубиком.
– Ой як високо! Тільки тримайся міцно, бо перелетиш по той бік потоку, – щиро посміхнувся дідусь.
І насправді Степанчикові, коли підлітає вгору, добре видно старі верби по той бік річки Ронішори, яку дідусь чомусь називає потоком, а далі видно різні хати: одні великі і високі, інші маленькі й низькі, одні побілені, як у далеку давнину, а інші по-сучасному, але всі чепурно прибрані, елегантно, святково. Біля кожної хати на подвір’ї розцвіла черешня, або вишня, а далі – сад, в якому ростуть яблуні, сливи, груші... На деревах співають пташки і гудуть хрущі. Коло кожного двору – квітник, де цвітуть гвоздики, дикі троянди, розмарин, жоржини і васильки, від цього скрізь розноситься духмяний аромат.
– Агов, мужчини, ходіть до хати, бо прохолоне сніданок! – почувся з хати голос бабусі. – Ходімо, бо не годиться голодному літати, – пожартував дідусь.
– А після сніданку я зможу покататися на гойдалці з ягнятком?
– Тільки не підлітай високо, бо воно не таке хоробреньке, як ти, – підморгнув дідусь і, обнявши внука за плечі, рушили до хати, а за ними підстрибувало вухате-кострубате ягнятко, яке ніби раділо, що покатається на гойдалці.
«Ніде нема таких сонячних ранків, як на селі!» – подумав Степанчик і щасливо посміхнувся.
БЕРЕЗНЕВІ ЧАРИ
(Весняний нарис)
«А Весна іде, як фея,
В чарах шуму і пісень,
Біла, біла, як лілея,
В квітах яблунь і вишень.
(Олександр Олесь)
Лютий промайнув холодно-білим крилом над землею і розтанув між запахом біленьких пролісків.
Молодий березень, підперезаний зеленим перевеслом, наступає гордою, спокійною ходою розкидуючи свої чари. Теплими промінцями сонце лагідно гладить змерзлу землю, а круторогий місяченко та вечорові зорі гніздяться в розплетених косах білої берези.
Наступає весна – прекрасна царівна у зеленому вбранні та віночку з ніжних квітів. Все навкруг оживає від зимової сплячки і починає буяти.
Тануть сніги, дзюрчать швидкі прозорі струмочки, починає пробиватися перша травичка, з'являються тендітні квіти, чути спів пташок...
Пробуджуються ліси – могутні, дрімучі, незаймані.
Черешні, вишні та яблуні розпукують бруньки що незабаром розквітнуть білим цвітом, – готуються зустрічати своїх пернастих друзів, які щовесни повертаються з далеких країв заводити на зацвілих вітках весняні дзвінколунаючі концерти.
Вже почали пурхати чарівні різнобарвисті крильцята метеликів, нібито кожний з них витканий невидимою рукою ткалі-чарівниці шовковою ниткою райдуги.
То тут, то там лунають кришталевим дзвіночком голосочки дітей, які граються, радіють, виспівують весну, за якою скучали.
З приходом весни життя починається з початку.
Березень – перший місяць весни – це весна світла. Це не тільки відблиск крижинок і веселе щебетання птахів.
Березень – це початок тепла, краси, кохання...
Весна пробуджує у душах людей щирі та ніжні почуття, бо вона настає не тільки в природі, а й у серцях, приносить радість і надію на краще. У кожного з нас залишається назавжди в серці милий куточок, в якому проминули весни нашого дитинства, шелест дібров, дзвінкоголосний спів пташок, зелений гай з білими пролісками, галявини, луки з пахучою травкою, широке поле, де так легко і солодко дихати... – усе це дороге серцю, бо весна наймиліша у рідному краю!
МІСЯЦЬ ТИШІ
Ви знаєте, юні друзі, котрий з місяців року називають «місяцем тиші», і чому його так називають?..
Павлик, герой нашого оповідання, теж не знав, поки не пішов зі своїм дідусем Іваном у ліс по гриби, а якщо хочете дізнатися й ви, то прочитайте уважно про Павликову пригоду.
Того ранку Павлик прокинувся на світанку. Стрибнув з ліжка й вибіг надвір, помчав до криниці-журавля, щоб помитися свіжою холодною водою.
Ось і збулася його мрія!.. Він проведе канікули на селі в свого дідуся Івана і бабусі Марії. Правду кажучи, він і минулого літа був на селі, та тоді в нього не були канікули, як ось тепер. Він тепер має повне право на відпочинок, бо вже не якийсь там дітлах, а справжній школяр, який закінчив на відмінно перший клас.
– Чому ти так рано прокинувся? – здивувалася бабуся Марія. – Я ще не вспіла сніданок приготувати, а ти вже ось, на ногах...
– Сьогодні ми з дідусем ідемо в ліс по гриби! – похвалився Павлик.
– Спочатку поснідайте, а потім вже ідіть собі, куди хочете. Знаю, що влітку тільки і хосни буде мені з тебе та твого дідуся, що грибів, суниць та малин мені назбираєте, – посміхнулася бабуся.
Ідучи до лісу, Павлик не міг намилуватися побаченим краєвидом: зелень широких лугів, кучеряві крони дерев, сріблясті стрічки потічків, – все це радувало хлопця, який, підстрибуючи, поспішав за дідусем.
– Дідусю, а чому так тихо в лісі, навіть пташиного співу не чути, нібито птахів не стало?.. – запитав Павлик.
– А ти знаєш який тепер місяць?
– Червень. А що?.. – здивувася хлопчик.
– А те, що червень ще називають місяцем тиші. В цей час в лісах, у гаях, на луках птахи висиджують пташенят, звірі вигодовують малят, – це найвідповідальніший період в житті тварин. Це тільки нам так здається, що птахів не стало. А насправді, в гніздах граків, шпаків, синиць, горобців, дятлів справжня метушня, – уже з’явилися пташенята. Вони ще маленькі та безпомічні, тільки й вміють, що вимагати їжі.
– Ой, дідусю, дивись яка змія!.. – враз перелякано крикнув Павлик.
– Це звичайний вуж вигрівається на сонці, його улюблені місця – лісові галявини, болотні купини, рідкі кущі. Жодна змія не нападає першою на людину, але при зустрічі з нею треба бути уважним і обережним. Потрібно зупинитися і дати змії можливість відповзти. Ти знаєш, Павлику, яку емблему має медицина?..
– Змія, що ллє до чаші свою отруту, – відповів Павлик, гордий своїми знаннями.
– Так, це тому, що багато цінних ліків виготовляють саме із зміїної отрути. На жаль, у декого з людей бридливе ставлення до змій, як і до інших плазунів та земноводних. Але, харчуючись черв’яками, слимаками та різними шкідливими комахами, ці ззовні бридкі тварини роблять добру і дуже корисну справу. Тому, зустрівши жабу, не треба поспішати зневажливо штурхнути її носиком черевика.
– А ось, дивись, що то за звірі біжать через галявину? – вигукнув захоплено Павлик.
– Це маленькі лисенята. Тепер вони все частіше покидають свою нору. Їм вже не вистачає поживи, яку приносять батьки. От і вчаться самі полювати: де зайченя впіймають, де пташенят чи яйця з наземного гнізда викрадуть.
В цю пору можна побачити малят чепуруна-борсука. Він регулярно виносить їх із лабіринта нір на сонце, щоб погрілися.
– Глянь, дідусю, скільки тут суниць! –радісно вигукнув Павлик.
– Тут і зупинимось та назбираємо їх.
У кінці червня пливе над лісовими галявинами запах суниць. Ще зовсім недавно біліли тут запізнілими сніжинами їх цвіт, а вже тепер, наче рубінові розсипи, червоніють ароматні ягоди.
– Знай, Павлику, суниця – дуже корисна ягода. Це справжня скарбничка вітамінів.
Назбиравши на галявині суниць, Павлик з дідусем подалися вглиб лісу шукати гриби.
– Червень – юність літа. Він приносить людям свої подарунки – перші гриби: лисички, маслюки, підосичники, білі гриби. Але треба бути дуже обережним, щоб не назбирати отруйних грибів. Ось, як цей червоний мухомор, або ця бліда поганка, чи, дивись, як там під буком чортів гриб! – вчив дідусь Павлика розпізнавати гриби.
Повертаючись додому з повними кошиками грибів та суниць, дідусь продовжував розповідати Павликові різні цікаві речі про ліс та його мешканців і про червень – «місяць тиші».
– Недарма в народі кажуть: «У червні зоря з зорею зустрічається», – продувжував дідусь свою цікаву розповідь уже ввечері, сидячи з внуком на призьбі. – Це тому, що в цей період найдовші в році дні і найкоротші ночі, а 22-23 червня наступає літнє сонцестояння.
Павлик уважно слухав дідуся і спостерігав, як на заході сонце, заливаючи полум’яними барвами небосхил, ховається за горизонт, щоб вранці позолотити його при сході.
КАЗКИ
ХВАЛЬКУВАТИЙ ЗАЙЧИК
Малесенькі зайчик, їжачок та горобчик жили по сусідству, саме тому вони й були нерозлучними друзями. Хоча вони й не були малятами, але їхні батьки не дозволяли їм гуляти самим по лісу, тому що ліс має свої таємниці. І так вони цілими днями бавилися біля старого столітнього дуба, гралися в піджмурки або просто розказували почуте від батьків.
Найбільше за всіх говорив стрибайчик, він був великим фантазером. Бувало розговориться та розплеще язиком, що аж у вухах йому тріщить, а їжачок та горобчик слухають уважно й гордяться своїм другом.
– Як виросту ще трішечки, то стану найсильнішом та найсміливішим звірем всього лісу, і за мою хоробрість мене виберуть лісовим царем, а ви будете моїми радниками.
– Ой-ой-ой!.. – дивувалися та раділи зайчиковими хвастощами їжачок та горобчик.
– Ось, вчора я гнався за трьома вовками. Так втікали сіромахи, що аж язики повисолоплювали, а позавчора я так бебехнув об землю ведмедем, що, бідолаха, трохи душу Богу не віддав.
– Хі-хі-хі, ха-ха-ха!.. – весело сміялися й раділи, що в них такий хоробрий друг, їжачок з горобчиком.
Та враз, на зайчикове лихо, з-поза кущів появилося малесеньке ведмежатко.
– Ой, рятуймось! – пискнув горобчик і пурхнув крильцятами, злетівши на високу гілку.
– Ух, ховаймось! – крикннув їжачок і покотився клубочком ближче до коріння дуба.
– Ря-ря-ря-ту-ту-ту-йте! – прошептав переляканий зайчик, якого зі страху покинули всі сили й сховався в траву напівмертвий.
А ведмежатко, незважаючи на нього, підійшло до дуба, обдивляючись, чи немає в ньому дупла з солотким медиком, і трохи не наступило на їжачка. Понюхало його і, наткнувшись на гострі голки, покрутило мордочкою й пішло собі далі.
Їжачок з горбчиком ледве очуняли напімертвого, очманілого від страху, «хороброго» зайчика.
– Я встиг побачити, що ведмежатко щось тобі шептало на вухо, що воно тобі сказало? – поцікавився зайчик.
– Воно сказало мені, що такого сміливого та хороброго звіра, як ти, ще не бачило й що ти напевне станеш лісовим царем.
– Осоромлений зайчик опустив вушка й пообіцяв своїм друзям, що більше не буде хвастатися своєю сміливістю.
МИШКА ГРИШКА ТА КІТ ВОРКОТАЛО
(Казка-байка)
Одного разу при господарстві старого Кирила жила собі Мишка-Гришка.
Добре їй жилось, бо старий Кирило скупим не був, ані мишоловок, ані сіток, щоб ловити мишей, не клав. А борошна та збіжжя, навіть смачного сала в Кирила було досить. І так жила собі Мишка-Гришка без журби і без турбот – наче в Авраамовій пазусі, як то говорять старі люди. Одне тільки треба було пильнувати Мишці-Гришці, а саме, щоб не попасти в лапи старому Котові Воркоталу, бо Воркотало вже давно поклявся, що мусить одного разу зловити мишку Гришку й здерти з неї шкіру, а що Воркотоло дотримувався свого слова, це знали всі. Навіть мудрий Цап Соломон багато разів радив Мишці-Гришці, щоб та десятою стежиною обходила Кота Воркотала, якщо хоче діждатися старих літ.
Правда, не любив Воркотало й хлопчиків-горобчиків, та тим було байдуже, – пурхнуть крильцями й полетять собі, залишивши Кота Воркотала з розкритим ротом. А бідній Мишці-Гришці не дано було літати, тому вона мусіла біля своєї нірки-дірки весь час вертітись, бо хижий Воркотало міг появитись в будь-яку мить.
Та одного разу надоїло бідній Мишці-Гришці сидіти в своїй нірці-дірці й вирішила пройтись, погуляти по подвір’ю та господарству старого Кирила. Намилуватись теплим сонечком, наслухатись співу пташок, надихатись свіжим повітр’ям. Та не дійшла бідна Мишка-Гришка ще ні до середини подвір’я, як хижий Воркотало кинувся за нею вслід. Одна-єдина надія зісталася в бідної мишки – знайти сяку-таку нірку-дірку, щоб сховатися від гострих когхтей Воркотала. Та на її горе і біду, не знаходила ніякої нірки-дірки, й тоді кинулась через ворота на вулицю, де якраз господар Кирило чистив ярок перед своєю загорожею.
Побачивши, як втікає перелякана Гришка від кота, Кирило кинув на неї купу мокрого баговиння, закривши її всю з головою, й хитро посміхнувшись на Кота Воркотала, який не знав, куди заховалася його здобич, зайшов на своє подвір’я.
Коли вже мудрий Цап Соломон, який спостерігав всю сцену, думав, що Мишка-Гришка врятована, на вулицю вийшов жовтошпорий Півень Кукурікало й почав собі гребстись в купі баговиння, поки не вигріб бідну Мишку-Гришку, яка намагалася собі й сама зі всієї сили вибратися звідти. Хижому Воркоталу тільки цього й треба було. Одним скоком спіймав мишку Гришку й поніс її в зубах, щоб побавитися з нею перед тим, як зідрати з неї шкіру.
«Не всі, що кидають на твою голову баговиння, бажають тобі зла, не всі, хто намагається вибрати тебе з грязного баговиння, бажають тобі добра, а вже коли ти попав у баговиння по всю голову, то не висувай її звідти!» – поміркував, потрясуючи борідкою, мудрець Соломон і пішов собі скубти далі зелену травичку...
МИШКА ГРИШКА ТА КОТИК ВОРКОТИК
Одного разу Мишка Гришка, тягнучи за собою добрий шмат сала, попала прямо в лапи Котика Воркотика.
– Ой, яка я дуже рада, що зустріла вас, вельмишановний пане Воркотику! – ласкавим голосом промовила мишка.
– Чому ти рада, дурна мишко? – весело запитав Воркотик, радіючи такій здобичі з салом.
– Тому що якраз саме вас шукала, – збрехала мишка.
– Мене?.. – здивувався Воркотик. – Навіщо ти мене шукала?..
– Ой, бачите, Вельмишановний Пане Котику Воркотику, як ви й самі говорили, – я тільки дурна миша, – це правда! Всі миші дурні, бо такого ми роду, тому між нами таке безладдя, сварки та непорозуміння, бо нема кому нам пораду дати на те, чи інше діло, тому ми вирішили, щоб обрати вас за нашого царя. Ви будете над нами панувати, а ми за це вам будемо щоденно сплачувати податки: сиром, маслом, сметаною, салом, ковбасками й чим тільки зохоче, Ваша Величність.
Від почутого в котика Воркотика тільки слина покотилась.
– Ось, як бачите й самі, я вже принесла для вас шмат сала, а на вечерю принесемо вам силенну ковбаску...
Котик Воркотик осторопів від щастя, просто не знав, що відповісти...
– Мабуть, ви хочете подумати-поміркувати?.. – запитала хитро мишка.
– Що тут думати?.. Я згідний бути вашим царем! – крикнув не своїм голосом Котик Воркотик.
– Ой тоді я біжу сказати щасливу вістку всім мишкам, – сказала мишка і шубовснула в нірку-дірку, тільки хвостиком завертіла.
Відтоді Котик Воркотик стоїть та чекає біля мишачої нірки і раз у раз схиляє голову то в ліво, то вправо – слухає, чи мишка Гришка не несе йому податки, адже він над мишами цар.
Я впевнений, дорогі діти, що ви й самі його бачили багато разів у такій позиції.
ХИТРИЙ ВІСЛЮК
В одного господаря був старий-престарий віслюк.
Правда, хоча і був він старий, але його ще запрягав господар до візочка, і на його спину можна було покласти будь-який важкий тягар, і віслюк не згинався під ним, як це робили молоді віслюки. Одну однісеньку похибу мав старий віслюк, а саме те, що осліп на обидва очі, і його господареві доводилося завжди йти попереду нього, тримаючи його за вуздечку, щоб той не впав з якогось-то моста, або в якусь прірву.
Та лихо, яке чекало на віслюка, не обійшло його. Одного дня господар випустив віслюка самого в садок, щоб той попас зеленої травички. Й так пас віслюк зелену смачну травку попід крилатими яблунями та грушами, поки дійшов до кінця садка, де була викопана глибока яма, яку господар викопав шукаючи води.
Бідний сліпий віслюк й не здав собі справу, як опинився в ямі, тільки, на щастя, яма була сухою, в ній не було води, інакше бідному віслюкові довелося було б потопати.
«І - а-а-а!.. І – а-а-а!.. І – а-а-а!..», – заревав бідний віслюк, пробудившись у глибокій ямі.
Та його почув тільки пес Гривко, який прибіг, гавкаючи, до ями, та, на жаль, не зміг нічим віслюкові допомогти, бо його господаря не було якраз в той час вдома. Так прорикав та проукав бідний віслюк аж до самого вечора, поки не прийшов господар.
Побачивши віслюка в глибокій ямі, господар почухав потилицю й промовив сам до себе:
– Вже пізний вечір, я сам не зможу його витягнути, нехай переспить у ямі, а завтра вранці покличу сусідів на допомогу й витягнемо його звідти. – Сказавши це, господар кинув бідному віслюкові жмут сухої соломи й пішов спати.
Та через ніч зовсім інша думка стукнула господареві в голову:
– Віслюк вже старий, сліпий, сьогодні-завтра й так здохне, навіщо мені витягати його з ями? Я ту яму й так давно збирався зарити, покличу сусідів на допомогу й ми зариємо яму разом з віслюком.
Радий, господар, що йому прийшла така мудра думка до голови, поспішив до сусідів скликати їх на допомогу. Й так зійшлися всі сусіди й почали сапати глини й кидати в яму на голову та на спину бідного віслюка.
Та віслюк, замість того, щоб перелякатися, що його хочуть загребти живцем, почав радісно струшувати зі своєї спини глину, яка падала під його ноги, а потім ставав на ній, піднімаючись все вище та вище, поки зміг вистрибнути з ями.
– Бог з тобою! – махнув рукою господар, – якщо ти такий мудрий, то живи, скільки тобі дано жити, – й більше віслюка ні до візка не запрягав, ані на спину йому тягарів не клав, і прожив собі так хитрий віслюк безтурботно ще багато, багато років...
Багато разів і ми, люди, знаходимося у важких ситуаціях, з яких, нам здається, що не можемо вибратись, (так само як віслюк з ями), а до того на нашу спину та голову завжди хтось знайде щось кинути, чи якусь неправду, чи лихе слово... Тоді що нам робити? Знайдіть самі відповідь, юні мої друзі!
ВЕДМІДЬ, ВОРОНА ТА ЛИСИЦЯ
Одного разу ведмідь, ворона та лисиця летіли разом в літаку, хоч вони і не домовлялися летіти разом, а просто так трапилось. Бо, правду говорячи, як ворона, так саме й ведмідь були посварені з кумою лисицею. Ворона була сердита на лисицю ще відтоді, коли сиділа на гілці, тримаючи в дзьобі сир, а хитра лисиця почала її вихваляти, що вона найліпша співачка з-поміж всіх птахів, що в неї ангельський голос і що, нібито соловейкові нікуди рівнятися з нею, а накінець попросила її заспівати. З гордощів ворона втратила голову й просто забула за сир, який тримала в дзьобі й закаркала на весь рот, тоді, як ви вже знаєте й самі, сир випав з її дзьоба, а хитра лисиця вхопила його й пішла, гордо помахуючи хвостом.
А ведмідь як буде доброї дяки на хитрунку лисицю? Хіба не через неї ходить він тепер без хвоста?.. Правда, в нього залишилося трохи з твого хвоста, та хіба то хвіст?!..
Ей, який у нього був колись хвіст!..
Мав би його й сьогодні, та послухався лисиці й пішов риболовити з хвостом встромленим, взимку в холодну воду, – лід заморозив його хвіст, а коли за ним бігли собаки, він схопився тікати, а хвіст зірвався, й так він тепер залишився куцим. Позаяк бачите, не могли бути доброї дяки на куму лисицю ні ведмідь ні ворона. Тому обоє дивилися лихо на лисицю й почали поміж собою розмову, бо, як говорить старе прислів’я: «Ворог мого ворога мені приятель».
А ведмідь почав угощати ворону зі своїх ласощів, які взяв з собою в дорогу. Мав він і медку солоденького, й варення з малин та зі всяких лісових плодів, і всяких інших ласощів.
Ворона вгощалася, наче зі свого, вже почала дратувати ведмедя, та як покажеться він перед лисицею, що сердиться на ворону? Тому він через силу посміхався й припрошував ворону вгощатися ще. Ворона пхала свого дзьоба то в одну банку, то в іншу й, каркаючи прихвалювала, який солодкий та ароматний медок та варення, на злість лисиці, яка тільки слину ковтала. Ой, як їй хотілося один раз, бодай один разочок встромити свою лапку в банку й покуштувати солоденького медку. А ворона, наївшись досхочу, почала іншим докучати ведмедеві: хустину, щоб витерти свій дзьоб, почала вимагати, газету вирвала з його рук та окуляри зняла з його носа, й що тільки вона на робила?
Ведмідь почав кипіти зі злості, але терпів, не казав нічого вороні й мабуть і не сказав був нічого, якщо кума лисиця була сиділа тихо. Та хіба могла вона стерпетися?.. Скориставшись нагодою, коли ведмідь повернув погляд в інший бік, вона жуп! – встомила лапку в медок. Та ох, лихонько!.. Саме в той час ведмідь повернув голову й спіймав її. Це вже було надто забагато для нього.
– Досить!.. Надоїли ви мені обидві!.. – заревів ведмідь і, схопивши лисицю та ворону, викинув їх через вікно.
– Ой лихонько!.. Ря-ря-туй мене, добродійко, бо я не вмію літати! – не своїм голосом заверещала лисиця, падаючи стрімголов з літака.
– Якщо не вмієш літати, то чому чіплялася до чужого меду?! – розсміялася ворона, й помахуючи крилами, полетіла вслід за літаком.
ГЛУХА ЖАБКА
Одного ранку, коли в повітрі запахло весною, після довгої зимівлі на дні широкого болота на берег виповзли жабки, щоб нагріти свої сіро-зелені спини.
– Ой, як чудово сонечко сяє! – радісно крикнула молоденька жабка.
– Мою душу переповнює радість, – підтримала її друга.
– Чуєте, як дзюрчать струмочки? – запитала ще інша.
– Ходімо гуляти округ болота, – запропонувала котрась.
– Ходімо, ходімо! – закумкала громада.
І так «ква-ква», «кум-кум», «кру-кру», галаслива громада вирушила гуляти, а разом з ними й старенька жабка-бабка, яка вже п’ять зим перезимувала, і хоч недочувала і недобачала, але гуляти все таки їй захотілось. І так «квак-квок», «стриб-скок» пострибала за громадою.
Але враз...
– Щ-щ-що ц-ц-це! – заверещала старенька, опинившись в глибокій ямі зі стрімкими стінами.
Щоправда, жабки які стрибали попереду гукнули: «Обережно, – яма!», та де глухій почути?
«Тут мені доведеться погибати», – подумала жабка, дивлячись вгору на сіро-зелені голови, які облягли яму, не всилі допомогти бабуні.
– Не вибратись бідолсі звідти, – зітхнула одна жабка.
– Яма занадто глибока, – погодилась друга.
– Бідна бабуся, – додала інша.
Але враз жабка-бабка почала стрибати, намагаючись вчепитися лапками за край ями, але...
– Не зможе!
– Та де їй?
– Ні, не говоріть!
– Даремно! – розкричались жабки.
Старенька перестала стрибати, передихнула, а потім, зібрвши свої останні сили, – стриб! І опинилась на краю ями.
Вся жаб’яча громада вирячила на неї очі.
– Ой-йо-йой! – забідкалась глуха жабка-бабка. – Якби були ви всі не кричали на мене: «Стрибай-стрибай, ти зможеш!», мала загинути в ямі, дякую вам всім!
ХМАРИНКА МАРИНКА
Хмаринка Маринка щодня дивилася з високого піднебесся на землю.
– Ой, скільки там всякого цікавого можна побачити! А мені тут самісінькій так скучно, так нудно.... – зітхнула Маринка.
Правда, в неї були дві сестрички: Яринка та Калинка, але ті щодня з їхньою матір’ю Хмарою Тамарою та дядьком Вітром Подувайлом, гуляли собі попід небесами з самого ранку до пізнього вечора, спостерігаючи за людською працею, допомагаючи їм поливати урожай.
– Мамо, мамо, беріть і мене з собою, – благала щоранку свою матір Маринка.
– Ой, та ти ще малюсінька, доню, не зможеш триматися нас.
– Тоді я вийду сама погуляти. Мені так скучно вдома цілими днями крізь віконце на землю зиркати, – трохи не розплакалась Маринка.
– Тільки не відходь далеко, щоб не заблукала.
– Буду гуляти поблизу хати, – пообіцяла Маринка.
Та що бачити їй окрім хати? Коли навкруг синій безкрайний простір.
– Спущуся прямо вниз, подивлюся, як там люди живуть, а потім піднімуся просто вгору, так і не заблукаю, – подумала Маринка і почала спускатися.
– Ой, як гарно на землі! – вигукнула вона, торкнувшись своїми крильцями гілок високої осики. – А ось і людські хати, про які розказували мені сестри, – зраділа і спустилася нижче.
– А це що таке біленьке та непосидюче? – спустилася Маринка ще нижче.
– Ме-е-е!... – підстрибнуло, намагаючись доторкнутися Маринки, те біленьке та непосидюче для неї диво.
– Ой! – перелякалася Маринка.
– Не бійся, це моє козенятко, воно тобі нічого лихого не зробить! – почула позаду себе кришталевий голосок Маринка.
– А ти хто?
– Я дівчинка Маринка.
– А мене теж Маринкою звуть, – зраділа Хмаринка. –Ходи пограємось!
– Немає часу... Мені треба носити воду з криниці, грядки поливати, – відповіла дівчинка.
– Я полию твої грядки, – впевнено сказала Хмаринка і почала надувати свої крильцята, як це бачила, що роблять її мати та сестрички. І диво – враз на грядки з хмаринки полився рясний дощик.
Рада дівчинка почала танцювати підспівуючи:
«Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику
В полив’янім горщику.
Цебром, відром, дійницею.
Над нашою пашницею».
Козенятко теж собі почало підстрибувати і мекати, а найбільше від усіх раділа Хмаринка, адже це вона вперше допомагає людям.
Після того обидві Маринки гуляли до самого вечора.
Повернувшись додому, Хмаринка розповіла матері та сестрам, як вона допомогла дівчинці Маринці грядки поливати.
– Від сьогодні ти вже не Хмаринка-Маринка, а Хмарина-Марина, – посміхнулася щасливо її матір.
Довгий час не могла заснути Хмарина, а коли заснула, то приснилася їй подруга дівчинка, а далеко внизу, на землі, дівчинці Маринці якраз приснилася її подруга Хмарина.
ЧОМУ ВИЮТЬ ВОВКИ?
Одного разу сперечалися поміж собою Вітер Сонце і Мороз.
– Я найсильніший у світі! – почав суперечку Вітер. – Подую в жарт своїми губами, то навіть столітні дуби кланяються мені, а море «горами хвилі підніма», тільки б захотів, то зняв би таку бурю, що вмить перевернула б догори дном цілий всесвіт!
– Не мели дурниць, товстогубий Вітрогоне, найсильніший у світі я! – тупнув ногою Морозенко. – Коли моргну своїм білим вусом, то все на світі деревіє, хіба ти не чув як говорять про мене люди – «Такий Мороз, аж тріщить, або – такий Мороз, аж зорі скачуть?» Я через ріки мости будую! Хто б міг бути найсильнішим від мене?
– Пусто-дурно ви сперечаєтесь, – вмішалося в бесіду Сонце. Хіба ви не чули, що я царюю на небі? Мене люди називають «Оком Божим». Я освітлюю і зігріваю всю землю!
Так сперечаючись, вирішили піти в ліс і запитати у звірів та птахів, хто з них найсильніший.
– Запитаємо Ведмедя, бо він найсильніший звір лісу, – сказало Сонце.
– О, яке воно хитре! Таж той старий Бурмило навіть не знає мене, бо чим запахне йому першим сніжком – вже спить горі пупом у своїм берлозі та смокче лапу, аж до самої весни. Звідки йому знати мою силу?
– Тоді запитаємось, в кого ти скажеш, мені все одно, бо добре знаю, що всі тобі скажуть те саме, що найсильніше на світі Сонце! – посміхнулося Сонце.
– Я чув, що Сова найстарша і наймудріша зі всього лісу...
– Що, що ти говориш?! – крикнуло Сонце. Хібе мене Сова бачила хоч один раз? Таж вона тільки ніччю виходить зі свого дупла, звідки їй знати мою силу?
–Гаразд не будемо сваритись, – сказав вітер. Ходімо до Вовка, в нього ні кола ні двора і бродить весь час як літом так зимою, він нам може сказати, хто з нас найсильніший.
– Згода! – погодились Сонце з Морозом.
Приходять до Вовка і питають:
– Вовчику братчику! Подумай добре і скажи, хто з нас найсильніший?
– Що тут думати? – посміхнувся Вовк. – Таж це всі знають, що найсильніший на світі ніхто інший, як Вітер!
– Дивись, Вовче, бо настане холодна зима і я так зморожу твої лапи, що ні крок не ступиш! – погрозив йому Мороз.
– Зима для мене не страшна, і тебе Морозенку я не боюсь, аби лиш холодний вітер не дув.
– Навчу я тебе Сірохвостий! Прийде гаряче літо і висушу всі гірські потічки, тоді будеш бігати з висолопленим язиком шукати краплину водиці!
– Нічого, нічого, коли б тільки холодний Вітрець повіяв, – відповів байдуже Вовк.
Сподабалась Вітру Вовча відповідь, і відтоді стали добрими друзями. Багато разів коли Вовк хоче побалакати з Вітром то починає вити:
– Ау-у-у-у, ау-у-у-у!
– У-у-у! У-у-у! – біжить Вітер йому назустріч.
