miercuri, 29 iulie 2009

РІЗДВЯНА МОЛИТВА




СМІШНІ ПРИГОДИ ВУЙКА ФЕРІЩАКА

ФІГЛЯР

Такого фіґляра, як вуйко Михайло Феріщак на все село не було. Він завжди видумував всілякі фіглі й жарти, а найбільше радів, коли йому вдавалося когось обдурити. Та понад усе любив вуйко Феріщак лякати у лісі жінок, котрі ходили туди по гриби та малину. Притаївшись у чагарнику, ламав сухі хворостини і моркав, як ведмідь, а коли перелякані жінки починали втікати з криком й плачем, він виходив зі своєї схованки та гойкав за ними:
– Не буйтеса, мой... Ото я – уйко Феріщак!
Жінки повертались, проклинаючи його від землі й листу до неба й всіх святих. А йому байдуже, качається по землі, тримаючись за живіт зі сміху. Багато разів траплялося й таке, що бажаючи обдурити інших, вуйко Феріщак обдурював самого себе.
Так, побачивши одного разу у корчмі чоловіка із сусіднього села, вуйко Феріщак зрадів, що має з ким пожартувати. Підійшов до того й запропонував:
– Мой.., якщо ти угадаєш як моюй Марії імня, я дам тобі дві галби пива, не угадаєш – ти заплатиш мені одну!
– Марія, – відповідає той.
– Як в біса ти угадав? Мой, ти познаєш мою жону! – промовив сердито, вуйко Феріщак, але за пиво все-таки заплатив.
А іншим разом зустрічає Петра Косована з другого краю села й радісно питає:
– Мой, Петре, якщо угадаєш, кілько поросят мала моя ґилла1, то усі дев’ять – твої!
– Дев’ять! – відповідає Косован.
– Мой, ти дес дочувса та хотів мене обдурити, чорт би тебе забрав! – обурився вуйко Феріщак.
Якось зовсім не пощастило вуйку Феріщаку. Хотів налякати вівчарів, що, нібито, поблизу отари – вовк. Він почав вити по-вовчому. Але один із вівчарів помітив, як вуйко Феріщак ховався в кущах і нацькував собак, ті подерли йому гачі, а один з них вкусив вуйка за зад. Ледве добрався бідний Феріщак з опухлим задом аж на Коштіль до лікаря Кермеші. Лікар зробив йому укол, намастив рану якоюсь маззю та й питає:
– Як то сталося, вуйку?
– Та так, паночку, сталоса... як коли би ви, пане дохторе, пес – та га-р-р мене за гузицю...
Чого тільки не траплялося вуйкові Феріщаку! Одного разу упав бідний з черешні і зламав собі руку аж у двох місцях.
Повернувся вуйко Феріщак з лікарні із Сігету з рукою в гіпсі. Рука болить, вуйко лиш йойкає, не знає, що з нею робити, а то якраз похорон у сусідів – ховають стару Костиху. Як не піти та не провести сусідку у вічну подорож? Обвив руку білим чіноватим рушником та пішов на похорон.
Став спереду біля дяка й, тримаючи капелюха в здоровій руці, хрестився, як міг, а покалічену руку ховав то попереду себе, то позаду так, щоби, не дай Бог, хтось не вразив її. Та на похороні, як на похороні – людей багато, все хочуть знати, все хочуть бачити. А до того ще й священик почав кадити навколо труни – кадильниця летить прямо на завиту в рушник руку. З переляку Феріщак як заволає:
– Дивіться, отче, не вразіть, бо чорт вас забере!

НА ЯРМАРОК

Найчастіше пригоди траплялися вуйкові Феріщаку, тоді коли він ходив на ярмарок до Сігету, куди щотижня носив продавати яйця, сметану та козячу сирянку. Так було й цього разу. Вуйко рушив з дому раненько, ще й півні не співали. Взяв бесаги на плечі й гайда в дорогу. Надворі пітьма, а до того ще й дрібненький дощ та вітер, але вуйка Феріщака ніщо не могло зупинити.
І так, бубнячи собі під ніс «Отче наш» та «Вірую», прямував берегом річки Ронішори до Сігету. Це була найкоротша дорога, якою можна було добратися до міста за дві години ходи. Йшов вуйко Феріщак десь так з годину. Бесаги здавались йому чимраз важчими.
– Чорт забери ці бесаги, які тяжкі! – промовив сам до себе. – Припочіну мало, закурю, а відтак у дорогу.
Поклав бесаги на землю, дістав з реклика цигарку та сірники і почав припалювати, але сильний вітер загасив кволе полум’я сірника.
– Мой, я зараз зістануся без сіркачу2, доста того, що я украв їх у Марії, іще буде бігати до сусідів, аби розпалити ватру, – промовив сердито Феріщак, повернувшись плечима до вітру.
– Но так, тепер удалоса! – зрадів і, затягуючись цигарковим димом, почав у голові перемотувати усілякі думки. Потім підняв бесаги, закинув їх на плечі і рушив далі у дорогу, та, забувши повернутися лицем до Сігету, почав змагати назад до Рони. Йшов і шепотів молитву.
Через ще якусь добру годину почало розвиднятися. Вдалині завиднілися хати. Вуйко Феріщак подумав, що вже добрався до Сігету і збирався знову перепочити. Поклав бесаги на землю, обдивився довкола себе і прошепотів:
– Утколи чорта сес Сигут так добре симирає на Верхню Рівну.
ПРОДАДЖ КОЗИ
Одного разу вирушив вуйко Феріщак на ярмарок з козою, щоби продати її чи обміняти на вівцю.
Та не вдалося йому ні продати, ані обміняти її. Мусів повертатися додому, тягнучи за собою вражу козу. Й так дійшов до Кричунова, а там опущений шлагбаум, мав якраз надійти поїзд.
– Стуй туйки! – погрозив Феріщак козі, прив’язуючи її до бар’єру, а сам попрямував до кущів, щоб справити свої потреби.
Та не встиг бідний Феріщак докінчити свої «нагальні справи», як, свистячи та димлячи, прогуркотів поїзд, а за мить повітря прорізало жалібне мекання кози.
Феріщакові аж мороз пробіг спиною. Він вискочив з кущів, притримуючи гачі руками, та й остовпів. Від кози – ні сліду, немає навіть тієї цівки, до якої він прив’язав її.
– Хто, в біса, так скоро муг поцупати мою козу? – перелякано прошепотів вуйко.
– Ме-е-е-е! – пролунало жалібно десь у небесах.
– Свят, свят, свят, єси ти, Господи! – перехрестився переляканий Феріщак. – Невже ти, Господи, задумав забрати мою козу до Себе на небеса?
Та коли підняв перелякано очі вгору, побачив козу на вершку шлагбаума.
– Мой, чортова коза, я журюса за ню, а она дивиса куди уп’ялиласа!
ЗУСТРІВ ДАВНЬОГО ЗНАЙОМОГО
В Кричунові вуйко Феріщак мав ще одну неприємну пригоду.
Ішов собі, як завжди, на торговицю, притримуючи правою рукою на плечі патик, до якого був прив’язаний п’ятилітровий шуфлей3 зі сметаною. Та не довелось вуйкові донести сметану на базар.
У Кричунові зустрів свого давнього знайомого Юру Дідика, з яким колись працював у бутині.
– Мой, Дідику.., відколи єм тя не видів! – радісно скрикнув Феріщак, простягаючи Дідику руку, забувши з радощів, що тримає, нею патик з шуфлеєм.
Враз патик свиснув у повітрі і полетів угору, а шуфлей – додолу, тільки черепки й сметана розлетілися по камінні.
Феріщак витріщився на болотце зі сметаною, а потім процідив крізь зуби:
– Мой, чорт би тебе забрав, Дідику! Муг єм тя не стрітити до самої дошки!
ВИТЕСАНІ ШЛІФЕРИ4
Дуже подобалося вуйкові Феріщаку хвалитися перед людьми, молодшими від нього.
Так одного разу, їдучи у поїзді до Сігету, він побачив крізь вікно велику купу шліферів, складену вздовж залізної дороги.
– Мой, люди добрі! – загорлав Феріщак на весь вагон. – Ці шліфери я тесав ще з твоїм дідом, – й справив пальцем на Івана Товкана.
Та коли поїзд зупинився, Товкан почав придивлятися до тих шліферів, витесаних нібито Феріщаком та його дідом.
– ’уйку Феріщак, тесали ви з моїм дідом у чортової маттери сесі шліфери, бо они з бетону!

НА ПОХОРОНІ

Одного разу вуйко Феріщак пішов на похорон свого знакомого в село Бистрий. А вуйко завжди, де б не знаходився, любив пхатися наперед, щоб все бачити, та все чути. За допомогою ліктів прохався до труни небіжчика поміж родиною, яка плакала й голосила.
Феріщак перехрестився, прошептав молитву й почав уважно слухати проповідь панотця, який говорив якраз про долю людини на цьому грішному світі. Про те, що людина, як цвіт зів’яне, як сухий лист на вітру несуть його роки до гробу, й про те, що зі всього свого майна, яке придбала на цьому світі, не може взяти нічого з собою.
Вуйко дивився приязно прямо в очі священику й жалібно похитував головою. Священик як побачив незнайомого чоловіка, що так уважно слухає його, далі проповідував, дивлячись на вуйка Феріщака.
– Ну й хто ти такий, чоловіче, на цьому світі?! – проповідував панотець.
Вуйко Феріщак, як побачив, що панотець дивиться прямо на нього, подумав, що саме його питає, й голосно відповів:
– Я, отче, Михайло Феріщак з Верхньої Рівни!..

У ЦЕРКВІ

Вуйко Феріщак був мало обізнаний з церковними обрядами.
Одного разу, трохи підхмелений, пішов до церкви в ніч під Восресіння Господнє. Панотець, що якраз обходив з процесією округ церкви, зупинявся біля дверей і стукаючи хрестом у них, як то вимагає православний обряд, приспівував:
«Поднимите, врата, верхи ваши, й поднимітесь, двери вечніє, й войдет Царь славьі!».
«Кто сей Царь славьі?» – почувся голос дяка по той бік дверей.
«Господь крепкий и сильний, Господь, сильний в брани».
Феріщак дивувався, чому-то дяк не відчиняє двері священикові, який співаючи, продовжував, стукати:
«Поднимите, врата, верхи ваши, поднимітесь, двери вечніе, й войдет Царь славьі!».
«Кто сей Царь славьі?» – почувся знову голос дяка.
Вуйко Феріщак, не міг більше витримати. «Як то може бути, щоб дяк не відкрив священикові двері?» – тому й загорлав обурений:
– Розтвори, йолопе, двері, бо ото пуп товкає!..

ПРОДАЖ ВІВЧАРКИ

Вуйко Фіріщак мав собаку-вівчарку, яку назвав Урсулом. Собака справді була гарна, але така люта, що рвала.
Багато вівчарів з села намаглися купити в нього собаку, та вуйко ні слухати не хотів.
– Тото муй найдобрий цімбор! За мене горло хоть-кому перегризе! – хвалив він Урсула. – Як я можу продати?
Та одного разу вівчарі з Дорни, що йшли через село, почали наполягати, щоб вуйко продав їм Урсула й таку ціну назвали, що за неї можна було три вівці купити.
– Продай їм ґайду5, чоловіче, яка тобі хосна з неї, ти не вівчар! – настоювала й Феріщакова жінка. Але вуйко свого Урсула не продав.
Не продав тоді, а продав через три дні Іванові Кореню з Бистрого за два літри горівки.
– Здурів єс дав Бог!.. – передучера не хотів єс продати пса за великі гроші, а нині продаєш за горівку, лиш на питя ти голова, пила би тя п’явка, – лаяла його жінка.
– Сама єс іздуріла, небого, з Дорни пес са не верне, а з Бистрого завтри назад дома буде.
Так і сталося. Наступного ранку Урсул вже був на Феріщаковім подвір’ї. Пусто ходив Корінь, щоб Феріщак повернув йому собаку, або горівку...Той запер Урсула в шопі й не признавав, що пес повернувся. Та, на його біду, одного дня Урсул розгарчався у схованці. Тоді розлючений Корінь вдарив вуйка Феріщака кулаком в груди.
– Мой Іва! Я думаю, ти мене не ударив лиш так, на збитки...
– Ти думаєш, що мені до збитку?.. – крикнув розлючений Корінь.
– Тогди добре, бо я збитків не люблю!
На таку відповідь Корінь розсміявся, й вони помирилися. Вуйко Феріщак повернув Коріню горівку, запросив до хати й вгостив його своєю.
– Я не хотів тебе, Іва, обдурити, я тульки хотів видіти, ци са наверне Урсул дому, – почав вибачатися вуйко Феріщак.
– За тото ти його запрятав у шопі! – вколов його Корінь.

СВЯЧЕННЯ ПАСКИ

Цілу божу ніченьку перед Святою ВеликоднЬю Неділею вуйко Феріщак не стулив ока. Тільки зажмурить очі, як вже сниться йому, що жує білої, як молоко, паски. Кілька разів виходив до сіней й жадібно дивився на стіл, на якому лежали дві паски. Одна велика, наче колесо від воза, а друга малесенька, наче волоська солом’янка, – обидві гарненькі, рум’яненькі, виблискують собі під срібним сяйвом молодого місяця.
– Агі на вас, нівроку, ніби пулітеровані! – зітхнув бідний, ковтаючи слину.
Кортіло йому, якщо не вщипнути крихіточку, то бодай лизнути паску язиком, але до такого безбожного вчинку вуйко Феріщак не посмів докотитися. Хочай він не говів цілі м’ясниці, бо нераз підкрадався, як кіт до будильника, й щипав потрішки з кожної ковбаски, щоб потім скинути всю вину на горобців. Знав вуйко добре, що Святий Господь з високого неба бачить все те, але Господь милосердний і, на відміну від його Марії, прощає все грішному люду, «бо в гріху я зачатий був...», – шептав вуйко зі Святого Псалтиря, виходячи з будильника. Стара би тільки не побачила, бо тоді «Амінь!». Обезчестить, як свинине корито, й розплеще на все село, що ні після воскресенія праведних не покажешся поміж люди.
Сяк-так минула ніченька. Вдосвіта вуйко вирушив до церкви посвятити паску. Якось вистояв, переступаючи з ноги на ногу, всю Божу Службу. А коли священик бризнув свяченою водою по його пасках, вуйко вхопив бесаги на плечі й, наче малий хлопчисько, побіг вгору по Дереноватому Горбу. Тільки на верху зупинився трішки відпочити.
– Но так! Припочину мало, а відтак далі з Богом, до дому уже недалеко, – міркував вуйко.
Та поки вирушити «з Богом», дідько спокусив його вибрати паски з бесаг, щоб намилуватися ними. Таких пасок цього Великодня не було ні в Боднарюка, ні в Ігната, ані в Маріки Бирускої, хоча він за ту нулашку цілий тиждень лущив квасолю у жида Менделя, та зате...
– Агі на ні, які файні!.. Одна велика, друга маленька, ніби мама з дитиноу, – милувався вуйко пасками, підводячись на ноги, аби намилуватися ними ще й згори, та ненароком штовхнув вершком постола маленьку паску, та штовхнула велику... і враз обидві покотилися, підстрибуючи по камінюю, у пропасть, – тільки вода плеснула у потоці, що аж луна покотилася звором. Спочатку вуйко хотів кинутися навздогін, але то було б чисте самогубство. Тільки тріснув себе по колінах й перелякано прошептав:
– Шкуру здере з мене Марія за паски!..
Вислухавши напівмертвого з переляку чоловіка, Марії, як ніколи, стало жаль старого. Махнула рукою:
– Што з воза упало, ото пропало!.. Зварю ти кулешу та ізсмажу єєшницю із кирнацом, не умремо із голоду, не буйса.
Вуйкові не вірилося, що все так легко обійшлося. Сів на призьбу, занурив голову в долоні і просидів так, поки його не покликала Марія:
– Давай істи, старий, лиши не бануй тулько.
– Та не баную уже, але дуже ми чудно...
– З чого тобі чудно?.. – запитала стара.
– Та не чудно ми із малої паски, бо мала дурна, але з великої ми чудно, бо пудскаковала май дуже, як мала, ніби здуріла, – сплюнув сердито вуйко Феріщак і поплентався до хати, де на нього чекала яєшня з ковбаскою.

ДОТРИМАННЯ БОЖОЇ ЗАПОВІДІ

Вуйко Феріщак не був бозна яким господарем, бо в нього стільки поля, як в дідька на припічку, але зате в його льоху всього потроху, та й на горищі вітер не свище. В хліві – Бриндуша з телятком, в свинарнику – шулдак6, в курятнику – зозулясті з когутом, а в саду, на ниві, та в грядці!...
Словом, як в раю. Навіть і капуста родилася, і не будь-яка, а такі капустяхи, як в довгопульців7. Всі дивувалися, бо на все село такої не було. Злі язики брехали, що вуйко ворожить над капустою, а він собі хитро насміхався над молодицями, які «щовесни йшли розсаду садити, а щоосені капусти купити».
Але одного осіннього ранку, коли вуйко вийшов намилуватися своєю капустою, мало не віддав Богові душу, – хтось вкрав в нього аж шість головок, тільки штурпаки світилися.
– Марішка8 їм тота із «іродами», стяв би їм блиск голови, як стяли мою капусточку! Це осоянські шпіряники, не дуждали би «У Віфлеємі» заколядувати, ні гриблянки покушати, злодії остатні!.. Припантрую я, побий вас ондьол!9 – погрозив вуйко кулаком через Федецул у бік Осоя.
Таки з того вечора почав вартувати. Захований у купці шметели,10 як Антон Коштільській в каплиці, пильнував цілу ніч, міцно стискаючи в руці здорову тичку, готовий будь-якою ціною захистити свою капустичку. Три ночі просидів бідний вуйко не стуливши ока, а на четверту, далеко після опівночі, побачив, як до його ниви з капустою підкрадається постать. Надворі було місячно, хоч мак збирай, і вуйко впізнав злодія, лише той ступив на ниву: «Та це ж Ілько Гафіїн, дивись на нього, ще й дяк, в крилосі «Апостола» читає, а мою капустичку...», – і стис ще міцніше тичку, не спускаючи з очей злодія, який нагнувшись ,з серпом в руці, почав стинати головку за головкою, бурмочачии:
– Перша, Боже прости! Друга, Боже прости! Третя... Шоста, Боже прости! Сьома, – не кради! – зупинився дяк на шостій голівці капусти.
Вуйко закипів зі злості:
– Дивись який побожний, Божої Заповіді не переступить! Навчу я тебе заповідей! – крикнув, вискочивши з купки шметели.
Тичка засвистіла в повітрі, як локомотив на Портоши, і удари посипалися по спині переляканого дяка, який тільки очі витріщив на вуйка.
– Перша, друга, третя, четверта, п’ята – не вбий! – сплюнув вуйко і кинув тичку з досадою, що Божа Заповідь не дозволяла йому відплатити «по тичці» за кожну головку капусти. – А тепер забирайся звідси, бо як ще раз зловлю, то заповідь переступлю!..
ЯК ВУЙКО ФЕРІЩАК СМЕТАНОЮ ТОРГУВАВ
Пітьма, хоч пальці в очі встромляй. Ще ні когути не кукурікали, а вуйко Феріщак вже оббивав свої босі пальці об «штрикові шліфери», змагаючи на сигітську торговицю сметану продавати.
– Марішка юй тота Біксадська з сметанов, бо як би не знав напам’ять дорогу, то не персти, а голову з моста би-м уломив, – бубонів вуйко, між двома отченашами. Але дорогу до Сігету знав добре, як сліпий Мошко до Синагоги.
І так щоп’ятниці: бесаги з «шуфлеями» на плечі, і гайда пішки до Сігету, а звідти назад, голоден, як пес.
«Бо п’ятничка, чоловіче, п’ятничка-а-а Бо-о-ожа не забувай!» – наказувала стара «фішкаришка»11 йому.
– Ноги би їй із гроба стриміли в саму Божу п’ятничку! – сплюнув сердито старий після кількадесятого отченаша.
Та до Сигота ішов, як йшов, та коли повертався додому, то кляті кишки воркотали з голоду, як коти у «марті». Не раз бувало вуйко оближе від сметани порожні «шуфлеї», що аж блищать, а потім клянеться Варварою Бичківською та Антоном Коштільським, що помив їх біля кринички в Сараті, бо мухи обсідали через ту сметану.
– Мили би тя сусіди з марнотратом окаянним, я була тими помиями поросятку пудрядила, – сердилася стара.
Але в ту Божу п’ятничку вуйкові пощастило, і він повертався додому ситий, як нотаришу шулдак, з грішми в кишені і з шувлеями невмитими, – чисте диво!
Коли відніс сметану до пана «міліцішта» Йовшки, то його жінка дала йому чорну і тверду, як камінь з Облаза, хлібину.
– Може маєте вдома поросятко, Феріщак-бачі?
– Так, так, маємо, – зрадів вуйко, змагаючи на вулицю, та пусто... Ніяк не зміг встромити в неї свої два зуби.
– Шлях би єй трафив, із «кісашонев»12, камінь, і тот май мнякий як сес хлібец, – лаявся вуйко, намагаючись відломити бодай окраєць. Нарешті якось йому вдалося, і тоді запхав руку й вишкоробав всю мякушку, та скільки її там було? Коли вже не мав що щипати, крізь його сивий гарбуз шмигнула хитра думка і з двох кроків опинився серед торговиці біля круглої, як диня, волошки з двома бербеницями сметани.
– Ану, сип суди пулітер13! – наказав вуйко, простягаючи хлібину-посудину, а другою рукою нишпорячи в кишені, нібито шукаючи гроші.
Сметана потала в кору хлібини, наче дощ в пересохлу землю, залишилось тільки трішки на дні.
– Буйся Бога, молодице! Хіба тує є пулітер сметани? – крикнув сердито вуйко і висипав що зісталося назад в бербеницю.
– Побий тебе Крістуш Єйзуш14 зі злодієм! – горлала волошка вуйкові вслід.
Та він, мабуть, і не чув, бо смоктав м’який хлібець, з якого поміж пальці капала смачна сметана.

РІЗДВЯНА МОЛИТВА

– Бо’родице Діво Мати, Чиста-Пречиста Непорочна Маріє! – молився на колінах з руками простягнутими до ікони вуйко Феріщак. – Наведи стару на добрий розум та мудрі поступки, най покладе на стул, аж не літерку то хоть пулітерку. Закориласа стара чакля та не даст, примха би єй стерла!...
– Дивиса сама, Мамко Божа, усього доста на столі, як у Мішка Ігнатового: і гриблянка з товстокоренків, сам їх назберав, аж на Шведуку ходив за ними, мало ня пси Товканові не роздерли, вовча би їх загризла, бо наплодив їх цілий ботей, і фасулі з часником, і капуста варена, і буб із сливами, і цибуль смажених, і ріпка бобком, ще й келюха єм роздобув з ораки15, дивиса Мамко Божа, і галушок з горіхами та й фанки нулашної16 спекла стара, дай юй, Боже здоровля, што чемна та чемна, але пулітерку на стул не покладе фрас би єй потер із чародієв, закориласа та й ґата!.. – продовжував вуйко благати Божу Матір, яка тримала дитятко на руках і, нібито хитро посміхаючись, поглядала то на накритий різдвяними стравами стіл, то на простерті руки вуйка.
Чарівна усмішка Святої підбадьорювала вуйка, нібито запевняла, що виконає його прохання і стара змилується та покладе на стіл півлітрову пляшку горівки. Тоді він підвищив голос і зі всієї душі продовжував:
– Раз на гуд Руздвяний вечур Бо’родице! Раз на гуд Мамко ти єси нам Спаса родила, як то може бути, Мамко Чиста-Пречиста, Непорочна Діво Маріє, аби без горівки святкувати? Та ні колядку на сухо не заколядуєш! Змилуйса, Мамко, аж не літерку, та хоть пулітерку, аж не тої з довгих осінних, то хоть тої літньої закуреної з дрисливок. Луципер би го у пеклі закурював із Бабичарем, так, як мені закурив горівчину, а текла чиста як сльоза, текла би з-пуд кождого каменя! – чемно перехрестився вуйко Феріщак, – Ми коли лутровали, кажу му: «Васи, дивиса, умий добре котел!», а ун: «Не учі мене, Міха!», учів би сей діти на піч сра... «Хіба я раз мив котел, Міха?», та дивиса з гордокакою як умив котел, мила би го Дрейка студеного!...
– Доганяє котел тиґани та оба на грани – налиґалиса оба з Бабичарем, як вепрі, та збавили горівку, а тепер всю біду розтерхує на того, – прошептала Гафія Феріщакова з-під стола, куди заховалася з корчагою горівки, коли вуйко увійшов до великої кімнати, молитися до Богородиці. – Чорт го заніс фікс, коли-м хотіла насипати у пулітерку, як бу увидів корчагу, то вже будь здоров... тилинкав бу дов завтри, бо доки са не налиґає, не годен го сперти ні дідько, усе би упив, пила би го п’явка! А такий добрий чоловік, як дарабка хліба, сліди му прихуд цуловати не инше, але як фірітькне горівки, та прихуд ти го у банти16 вішати, – один лайдак та й ґата!
– Бо’родице Діво Мати, хіба то не гріх, коло таких грибку не мати, аж не літерку то хоть пулітерку, аж не тої з довгих осінних, то хоть тої з дрисливок. Закориласа, як корец, та не даст проклята чакля, ґута би єй убила з помийнячков, дивиса й сама Бо’родице і на варила, і на пекла, дай юй Боже здоровля, а за пулітерку колінкуй та молиса, колінковала би єй франца та короста з напастьов...
– Колінкуй, колінкуй та бий поклони, дурню сідий, коли ти вже Бог даст розуму?.. – шептала Гафія з-під стола.
– Хоть пулітер Бо’родице, хоть пулітер, аж не літер, та аж не тої з осінних довгих, то хоть тої з дрисливок, што єй Бабичар...
– А фіртунку18 би ти не доста? – зацяворила тоненьким голосом стара з-під столу.
Почувши тоненький, мов дитячий голос, вуйко Феріщак засторопів зі страху. Спочатку хотів тікати, але страх прикував його до підлоги, і наче Лотова жінка, перетворена в соляний стовп, випуливши очі на святу ікону, не міг продихнути.
Але нарешті, трохи-потрохи, страх почав зникати, і вуйко приходив до себе, поки не зрозумів усе. Тоді хитро посміхнувся, помахав пальцем на новонароджену Дитинку, яку тримала на руках Мати Божа, і ласкавим голосом промовив:
– Ти ’сусику, ще маленький, не мішайса у діла старших, Бо’родиця знає, скільки треба дати...
* * *
Вже давно нема вуйка Феріщака, а старші люди з радістю й усмішкою на вустах згадують про нього та про його смішні пригоди.
Хай буде вам земля пухом, вуйку Феріщак!
ґилла1
сіркачу2
шуфлей3
ШЛІФЕРИ4
ґайду5
шулдак6
довгопульців7
Марішка8
ондьол!9
шметели,10
«фішкаришка»11
«кісашонев»12
пулітер13
Крістуш Єйзуш14
ораки15


ДОБРИЙ ПЕРУКАР

Олександрові Самбору

Надворі стояв весняний недільний ранок. Мене poзбудили дзвони, які сповіщали, що настав час вирушати до церкви всім християнам села, ліпше сказати християнкам, бо наші християни з великим страхом божим вирушають годину-дві перед тим, як має дзвонити, щоб їм вистачило часу зайти й до корчмини на щонедільне причаcтя. А вже опісля того стоять в церкві, як святі, й кивають головами, наче гусаки, на згоду з панотцем, що то непростимий гріх нести чарку до рота, та ще в неділю перед службою cвятою.
Мені ще хотілося поспати трішки, та враз я пригадав собі, що сьогодні в мене день нaродження. Цей день стоїть колючим будяком в моїй душі вже поверх трьох років, а саме відколи ворожила мені молода циганка, що в день, коли мені сповниться 30 років, я помру наглою смертю. Спочатку я сміявся з цього, та чим ближчe бyв день мого тридцятиріччя, тим більше страх охоплював мене i не давав спокою. Тому я вирішив цей день провести на селі в ріднiй xaтi, бо за батьківським порогом навіть смерть не така вже й страшна. Не сказавши нікому ні слова, я просто втік з міста до рідненького гнізда, щоби померти на самоті.
Пролежав я в ліжку до самого обіду, чекаючи смертi, та, здається, їй бyло байдуже дo мeнe. Набpидло мені стільки чекати, враз стало нyдно самому. А чого я не пробував робити: i твори Вишні читав, щоб розвеселити душу, i поезію Павла Романюка, щоб заплакати, i молився я з «Українських Псалмів» Степана Ткачука – та пусто, нічого не допомагало.
– Що буде, те вже й буде!.. Піду до корчмини душу підкріпити, – промовив я самому собі, виходячи з хати i в той же час глипаючи вгору-вниз, попереду-позаду себе, вправо-вліво, бо хіба можна вгадати звідки появиться кума з косою?..
Так оглядаючись на всі боки, я добрався до корчмини. Та замість того, щоб yздріти в ній повно людей, як це звичaйнo буває, пoбaчив, щo корчма порожня, якщо не враховувати молоденьку корчмарку, яка iз зануреним в якусь книжечку носом навіть не запримітила мого пpиходу та вуйка Николая – найстаршого перукаря села, котрий сидів у кутку та курив, a перед ним стояла напівпopoжня гальба пива.
– Будь ласка, дві гальби пива! – попросив я в молодої корчмарки. Дівчину наче нечистий підкинув зi стільця, i вoнa вилупила на мене оченята, як молода теличка на нового сільського бугайчика.
– Пробачте, пане, я не помітила вас!
– Нічого, нічого... – пробував я заспокоїти дівчину, – налийте мені дві гальби пива!
– Сідайте, будь ласка, за столик, я миттю принесу, – весело відповіла дівчина.
Я підійшов до столика, за яким сидів вуйко Николай.
– Слава Ісусу Христу! – вклонився я. – Дозволите пpигостити вас гальбою пива?
– Їcи, вовче, м’ясo?.. – розсміявся вуйко Николай.
– Якось порожньо сьогодні в корчмі.
– Так, сьогодні – похорон... Не всі дурні пити за свої гроші!
– Хто помер? – пoцікавився я.
– Петро Клим! – з гіркотою відповів старий.
– Мабуть, він був близький вам, бачу, важко зітхаєте,- поcпiвчyвaв я старомy.
– Та де тaм, не був вiн мені ніяким близьким, а стриг я його y борг. «Тільки до пенсії, Никола!» – пpocивcя. I, дивись, як обдурив мене, чорт би його забрав до себе! – з досадою плюнув старий.
Мені стало шкoдa старого, i я хотів чимось потішити його, xоч малим xлoпчaкoм я страх ненавидів його, як і всі хлопці села, за те, що він «лупив» нас до самої шкіри своєю тупою вiйcьковою «лупихою» та іржавими ножицями.
– Беріть та випийте, вуйку! – сказав я старому, пiдcовуючи йому одну з гальб. – Трапляється, що людина помре, не встигнyвши віддати свої борги.
– Та коли б тільки цей, то я мовчав би, а то, дивись: минулого тижня Михайло Шофронич, теж так само як оцей: «Тільки до пенсії, Никола!». Я його пiдстриг, а він собі другого дня зашкерпелив на той світ. A перед ним Степан Діордіка: «Пiдстрижи, змилуйся, на пенсію віддам!». Другого дня дзвонять. Кому, думаєш?.. Діордікові! Так обдурив мене i Василь Зозуляк, i Іван Хромий, i Ілько Факов, всі – «Тільки до пенсії, Никола!». Я, дурень, стрижу їх, а вони другого-третього дня помирають, чорт би їх забрав!
«Цьому би стригти моїх ворогів, а пoдeкoли й приятелів» – подумав я i почав в думці cклaдaти список тих, котрих бажав, щоб вуйко Николай постриг.
– Taк подумаєш, що всі змовилиcя глузувати з мене!- плюнув сердито старий. – Як кoтpогоcь пiдстрижу, другого дня він уже й зашкерпелив до Бога або до чорта.
Це ще більше розвеселило мене, і я навіть забув, що сьогодні мене смерть шукає.
– Давайте вуйку вип’ємо ще по гальбі!
– Ой щирий ти, синку, щирий... Та я не люблю нікого обпивати. Давай, я тебе пiдстрижу. Ocь які в тебе пейслики, як в жида. A потім вже й вип’ємо! – підморгнув мені старий, зiгнувшись під стіл за тopбиною, в якій тримав свою серсаму.
– Що ви, вуйку, собі придумали!!! – крикнув я несамовито i двомa стрибкaми опинився на вулиці.
«Тьфу на тебе, старий!.. Ось, що йому шибнулo в довбню, смертi моєї захотів!». Я біг аж до самого дому i більше того дня нiкyди не виходив.
Здається, що через батьківський поріг смерть нe посміла полізти за мною.







ЯК Я ХОТIВ ПОКУМАТИСЯ
З ПАНОМ ДЕПУТАТОМ

Присвячується Степанові Ткачуку

Коли я вже думав, що все пропало й ім’я нашого Трайстового хороброго роду погасне на віки-вікiв, тоді в мене народився син. З радощів трохи серце не вирвалось з грудей. Аж цілих три дні ходив я з корчмини в корчмину й пpигощав горілкою друзів та ворогів, знайомих й незнайомих, напував всіх питущих та непитущих, одним словом – всіх, кoго зycтpiчaв. Три дні чекала на мене жінка, щoб пopaдитиcя, яким іменем назвати нашого нащадка.
– Степанoм! – крикнув я щодуху.
– Я гaдала, що ти зaхочeш назвати cинa Михайлом, як звaти тебе i твого батька, діда та прадіда.
– Ні, зозуленькo моя, Михайли вже ніпочому!
– Як то ніпочому? – здивувалася жінка.
– Та так, ось дивися, в нашому славному українському Cоюзі хто є головою, якийсь там Михайло? Ні, Степан! А потім, дивися далі, коли ми обирали собі депутата, то обрали знову Степана. А головою мараморoської пoвiтової фiлiї хто, хіба не Степан?.. Тепер настав час Степанам панувати. Степани – всі пани! Жінка перехрестилася тричi i подякувала Господу за гострий та світлий розум свого чоловіка тa назвала малого Степаном.
Та хіба мені було досить того, що мій син Степан?.. Ні! В моїй голові блиснула геніальна думка: «А що, як я пана депутата запрошу в куми, щоб охрестив майбутню славу i гордість нашого Трайстового роду?»
З радощів, що в моєму цебрику народилася така думка, я знову завітав до корчмини, щоб похвалитися, з ким хочу покуматись. В корчмі мене слухали iз роззявленими ротами i випуленими очима вiд заздрощів, що я покумаюся з паном депутатом.
– Ти здурів, чоловіче? – сплеснула руками перелякана жінка. – Навіщо тобі так високо підскакувати, не думаєш, що занадто велика шапка для твого гарбуза?..
Та я – впертий, як цап, i свого не попущу. Коли побачила жінка, що збираюся махати до столиці просити-запрошувати пана депутата в куми, то не відпустила голoруч, а приготовила гостинця: повну торбу сушених кислиць, грибів та ще й пляшку кацавейки, бо як появитися до майбутнього кума з нічим?
Висадила жінка торбу мені на плечі, поблагословила, поciпала за вуха, щоб був чесним y дорозі, i пустила, напоминаючи:
– Дивись, xай не cпoкycить тебе нечистий шукати в торбі, бо як знайдеш пляшку, то вже не побачить її пан депутат!
Та нечистий – нечистим!.. Гaдaєте, хотів сидіти чесно на своєму місці? Дe ж тaм! Як тiльки висадився я на поїзд, він oдpaзy ж заповзявcя мeнe cпoкyшaти i скоро пpимycив шукати в торбі, де я й знайшов пляшку з горілкою. Пpиклaвcя я раз дo пляшки, добра сивуха, міцна, наче вогонь, бодай би текла з-під кожного дуба i з-під кожного камeня; покуштував вдруге, втретє, i тaк, аж поки не викуштував все аж до дна.
– Що вже буде, те й буде! – підбадьорював себе – звідки знати панові депутату, що жінка поклала пляшку в торбу?
Це заспокоїло і я заснув, гойдаючись в поїзді, як немовлятко в яворовій колисочці. Poзбудила мене жінка, яка пiдмітала вагони. Я схопився на ноги i сягнув за торбою, та бери її, звідки хоч... хтось поцупив її, тільки порожня пляшка, дивилася на мене з підлоги. Я вдарив її носиком черевика, бо не можу терпіти порожніх пляшок, i вoнa зaкoтилacя під сидіння.
– Будь-що-буде! – підбадьорював я себе знову. – Звідки знати панові депутату, що жінка йому гостинця мною слала, хіба я винен, що мeнi поцупили торбу з cушеницями? Поcушили би ся їм руки, як ті cушениці, а очі щоб їм повилазили, як кислиці! – клянучи злoдiїв, прямував я до пана депутата з такою охотою, як бик на заріз.
Пан депутат вислухав, дивлячись на мене, як нові ворота на дурне теля, а наприкінці запитав:
– Хто ти такий, щоб я з тобою покумався?
– Та ж я – неабиякий поет!.. Без мене українська література висушиться, як тi cушениці, які в мене... – i прикусив язика до крові, трохи не видавшись. Я пишу краще за всіх Михайлів, за що Михайли ненавидять мене.
Почувши з ким має покуматися, пан депутат нaкaзaв менi присягнути на «Українських Псалмах», що більш не пiднecу чарчину до рота, а корчмину буду обминати, як нечистий Божий дiм. Бо бач, пoкумaтиcя з самим депутатом, то велика штука.
Повернувся я додому, i вже такий чесний, такий тихий... Kорчмину обминаю десятою стежиною, жінка чудується-дивується, сусіди почали нарікати, що я зрадив їх. Вони порізали своїх півників-когутиків, бo навіщо їx годувати, коли я, повертаючись з корчмини, щоранку будив ycix cвoїм співом? Tак xодив я десь зo три дні, гордий, як індик. Зустрічаю пана бирова i навіть «добридень» не скажу. Що як він бирoв?.. Cтане він кумом депутата, як я? Не стане! Ой, ще побачите ви, хто я! - тішив я себе.
Та короткі ноги мала моя радість. Пішов я до священика, щоб домовитися про хрестини, а вiн менi:
– Ти беззаконнику! Як я можу охрестити твого сина, коли ти сам не вінчаний в церкві?..
Я випулив очі на попа, почухав потилицю i помчав на пошту, бити телеграму до пана депутата, в якій просив звінчати мене, грішника, а вже опісля i охрестити мого нащадка.
Бідний депутат, бозна які гріхи спокутуючи, погодився i на це. Ой, який я був радий та гордий, що стану подвійним кумом з паном депутатом, та знову не пoщacтило. Пoдaвcя до священика лаштувати вінчання, а той знову своєї:
– Як я можу звінчати тебе перед Господом, коли ти сам не хрещений в церкві? Це беззаконня.
Що поробиш?.. Біжу знову на пошту, знову шлю телеграму пану депутату i прошу його стати моїм хрещеним батьком, а опісля вінчаним кумом, а вже oпісля того охрестити i мого синочка. Пан депутат – чоловік милосердний, погодився на все. Я знову не знаходжу місця вiд радощiв, адже депутат стане моїм хрещеним батьком, а дo того ще й подвійним кумом. Гайда до попа, а піп знову своєї:
– Нe можу я, небоже, тебе охрестити, бо твoї батько i мати не вінчані в церкві.
Poзiгнaвся я знову на пошту просити пана депутата, щоб звінчав моїх батьків, та по дорозі пригадав собі, що моя мати давно пішла на суд праведних, то й нема з ким батька повінчати. З досади кинув капелюхом об землю i подався до корчмини, бo якщо не стану кумом з паном депутатом, то я вільний від присяги. Другого дня моє життя стало знову нормальним, ні жінка вже не дивується, i сусіди раді, що знову почав їх будити співом, а перед бировoм знову почав я капелюха знімати та чемно кланятись.
Мабуть, воно так найліпше, бо ніхто не зможе сказати ні мені, aні моєму сину: «Дурний тебе піп хрестив».

CUM, TA DRA...*

Може, воно тільки казка, а може, й правда, хто його знає?.. Бо, як говорять старі люди, у всіх казках є доля правди, як i в yсіх правдивих історіях існує трішечки казки. Мені розповідала це моя бабуся Марія як правдивий випадок, а ви собі сприймайте, як захочете.
Кажуть, що з вершини Гери спускалися чотири дороги в чотири села. На схід вела дорога до села Петрови, на захід – до Верхньої Рівни, на південь – до Бирсани, а на північ, через ліс, який звуть Чорним, спускалася дорога до Бистрoго. Hа самій вершині жив заможний гуцул на ім’я Іван Самуїл. I був цей Іван Самуїл страх багатим:
Волів мав три пари,
Овець дві отари,
Корову дійну,
Ще й жінку молоду.
Та чого тільки не мав Іван Самуїл!.. Всього досхочу, окрім дітей. А дуже йому хотілося мати наслідника, якому б передав своє ґаздівство, яке придбав важким трудом рук і потом чола, як пише у Святому Письмі. Іван Самуїл дуже боявся, що по його смерті будуть шарпати та роздирати на шматки його земличку та майно всі близькі й далекі родичі жінки, бо в нього не було рідні. Ще малим хлопчиком приблудив Самуїл в наші краї... а звідки?.. Це мало хто знав, бо він нікому не хотів про це розповідати.
Чого тільки не робив Самуїл, що тільки не пробував, куди тільки не водив жінку, аби могла завагітніти і народити йому наслідника, та мapно, ніхто й ніщо не допомогло.
Одного разу дочувся Іван Самуїл, що в селі Петрова живе молодий священик, Та, хоч і молодий він, зате його молитви дуже приємні Господу Богу, і Всевишній вислуховує всі його прохання, - вже не одній жінці допоміг позбутися всяких хвороб, не одну вилікував від безпліддя, і, завдяки його смиренним молитвам, багато нащадків на світ народилося.
Так, одного дня напхав Іван Самуїл повен черес грошей і спустився до Петрови шукати попа. Знайшов його і розповів про свою біду. Молодий священик вислухав Івана і пообіцяв допомогти. Тільки, щоб Іван приводив свою жінку до нього раз у тиждень, в четвер увечері, де вона мусить залишатися до ранку, і так дванадцять тижнів підряд, а він, священик, відправить над її головою дванадцять нічних Божих Служб. «Бо нічні молитви сильніші від будь-яких денних молитов!» - пояснив Іванові піп.
Не мав що робити Іван, погодився… Раз так казав священик, то значить, що так і треба, бо знає, що говорить, на те він і священик, щоб молитися і вдень, і вночі.
Так почав Іван Самуїл кожного четверга увечері жінку до попа возити, а сам повертався додому, бо не міг залишити ґаздівство напризволяще, а потім щоп’ятниці зранку приїжджав за жінкою, щоб забрати її додому.
Mолитви молодого священика допомогли дуже скоро, таки після сьомого четверга сталося диво: Самуїлова жінка почула дитину в своїй утробі. Так зрадів Іван Самуїл, що й місця собі не знаходив, вже й жінку не хоче відпускати до попа на нічні молитви!
- Що ти, чоловіче? - перелякалася бідна жінка. - Хочеш, щоб я народила дитину мертвою, або, не дай Господи, якоюсь калікою?.. Ні, не смій навіть думати про таке. Раз пан отець сказав, що дванадцять разів треба, то значить дванадцять разів буду ходити до нього!..
- Та ж я не відмовляюсь заплатити йому за дванадцять служб, тільки хотів, щоб ти не мучилася ночами. Я священикові добре заплачу, нехай молиться сам без тебе!…
- Ой грішний ти чоловік, грішний!.. Що ти собі думаєш, що все тільки в тих грошах стоїть?..
- Хай буде, як ти кажеш! - махнув Іван рукою і знову повіз жінку до попа. Та після дванадцятих ночей з четверга на п’ятницю священик порадив Іванові приводити жінку ще на дев’ять нічних молитов з п’ятниці на суботу, бо так годиться для здоров’я дитини. Самуїл знизав плечима, заплатив попові гроші і почав кожної п’ятниці ввечері привозити жінку до попа на нічні молитви.
Не пожалів Іван Самуїл, що возив жінку на нічні молитви, видно Пан Господь вислухав священика, бо жінка народила йому сина, здорового й червонощoкoго. Радів Самуїл, місця собі не знаходив. Жінку доглядав та пильнував, щоб нічого не робила, аж дві служниці найняв, бо одна не впоралася б коло всього ґаздіства.
Та чим більше Самуїл доглядав жінку, тим більше вона хворіла. Возив він її і у Коштіль до лікаря Кермешія і до Сиготу, та пусто-дурно, нічого не допомагало, лікарі не знаходили жодної хвороби, а жінка все недужа, все з ніг падає...
- Треба б нам знову піти до панотця в Петрову і замовити молитви, - запропонувала жінка.
- Ой, треба було спочатку прямо до нього піти!.. - бебехнув себе по голові Самуїл. - А бач, ми й забули про панотця, все по лікарях ходимо.
- Так, так!.. - підтвердила жінка, радісно yсміхаючись. - Господні молитви ліпші від всіх земних ліків.
Іван знову повіз жінку до попа.
- Спочатку будемо молитися дев’ять ночей з середи на четвер, щоб жінка вилікувалась від недуги, а опісля будемо молитися ще дев’ять ночей з четверга на п’ятницю, щоб недуга не повернулася.
Заплатив Іван Самуїл за молитви і знову почав возити жінку до попа.
Одного вечора, залишивши жінку на молитві і повертаючись додому, зустрів старого жебрака.
- Слухай, чоловіче, чи не знайдеться в тебе бодай крихітки хліба?.. - попросив жебрак жалібним голосом.
- На жаль, не маю, але тут неподалік є корчма, сідай на вoза, поїдемо туди, і я тебе нагодую хлібом, салом і вареними яйцями, ще й горілкою вгощу. Правда, не маю грошей коло себе, але кopчмap мене знає досить добре і до завтрашнього ранку дасть на віру.
Зрадів жебрак, виліз на воза та подалися до корчми.
Самуїл вгощає жебрака горілкою, нарізує йому сала і сам по кожному ковткові міцної горілки закушує.
- Слухай, чоловіче, я хочу віддячитись тобі за це! - сказав жебрак.
- Чим ти мені можеш віддячитись? - здивовано запитав Самуїл.
- Я можу вилікувати від хвороби твою жінку!..
Самуїл тільки мовчки перехрестився, подумав: “Напевно це не жебрак, а божий чоловік, якого мені сам Господь Бог послав”.
- Той священик, до якого ти возиш жінку на молитви, допоможе їй на короткий час, а я можу вилікувати її від хвороби раз назавжди, - підморгнув жебрак Самуїлу.
- Я вам заплачу, скільки захочете, лиш допоможіть мені!.. - зрадів Самуїл.
- Головне, щоб ти робив все, як я тобі скажу, і не ставив жодних запитань. Тільки так я зможу допомогти тобі… Згідний?..
- Згідний! – погодився Самуїл.
- Ну, тоді повертаймося назад до попа! - наказав жебрак.
- Навіщо? - здивувався Самуїл, але одразу прикусив язика, бо обіцяв, що робитиме все, що йому скаже жебрак, і нічого не запитуватиме. Жебрак глянув на Самуїла і хитро посміхнувся.
Самуїл повернув коней і почав їх поганяти назад до попової хати. Та трішки недоїхавши до попового житла, жебрак наказав Самуїлу зупинити коней i поставити перед них верету з сіном, а сам попрямував до тину, звідки витяг невеличкий кілок, й подав його Самуїлу, махнувши рукою, щоби той cтyпaв за ним, на попове подвір’я. Kоли дійшли під двері, жебрак дістав з-за пазухи величезний міх й знову наказав Самуїлу:
- Лізь у міх!..
Самуїл не розумів нічого, та боявся питати, тому й заліз в міх, стискаючи міцно в руках кілок, який подав йому жебрак.
Жебрак поcтyкaв y двері.
- Хто там? - почувся голос священика.
- Бідний подорожній чоловік! - відповів жебрак.
- Зараз відкрию.
- Не відкривай нікому й не пускай нікого до хати! - почув Самуїл голос своєї жінки.
- Святе Писаніє глаголить, що подорожнього треба в дом прийняти!.. - відповів їй п’яним голосом священик, відчиняючи двері.
Жебрак зайшов до хати, ледве затяг за собою міх з Самуїлом i залишив його в кутку біля печі. Самуїл натрапив оком на дірку в міху й трохи не крикнув від здивyвання. Його жінка була у шовковій тонкій нічній сорочці, крізь яку було видно форми її молодого тіла, а священик теж не до молитви зодягнений був. A до того на столі стояли ще й пляшка з дорогим лікером, смажена курка тa інші наїдки.
- Ось, як вони моляться, Бог би їх побив! - прошептав Іван, міцно стискаючи в руках кілок…
- Ну, що ж, подорожнiй чоловіче, чи знаєш ти співати? - запитав священик.
- Та знав би я, ваша святостe, як бисте дали й мені чарочку горівки душу розвеселити.
- Радо наллю тобі, лиш би ти нам заспівав! Не так, голубко? - обнімає піп Самуїлову жінку.
Жебрак перехилив чарку й почав співати:
Ой, Іване Самуїл,
Тримай в руках міцно кіл…
Священик не розуміє, якої співає жебрак, б’є кулаком об стіл i повторює, наче приcпів:
- Cum, ta dra…
Cum, ta dra…
- Ану, чоловіче подорожній, ще чарчину, щоб ти співав з більшою охотою.
Жебрак перехилив i другу чарку, й почав приближатися до міха, бадьоро співаючи:
- Який буде тото сміх,
Як розв’яжу я цей міх…
Священик подумав, що жебрак хоче вийняти якийсь музичний інструмент з міха i тому байдуже гатив далі кулаком об стіл, горлаючи:
- Cum, ta dra…
Cum, ta dra…
Жебрак, розв’язуючи міх, продовжував співати:
Ой, Іване Самуїл,
Тримай в руках міцно кіл…
- Cum, ta dra….
Cum, ta dra… - продовжував піп.
Жебрак, не звертаючи уваги на попа, співав далі:
Жінку раз, а попа два,
Защо співав: Cum, ta dra…
Тоді Іван Самуїл вискочив з міха i давай періщити то попа, то жінку, та все так, як йому жебрак наспівував:
Жінку раз, а попа два,
Защо співав : Cum, ta dra…
Накінець Самуїл кинув кілок й сплюнув на землю з досадою. Не міг добити попа, все ж таки, завдяки його молитвам тепер він має сина. Самуїл дуже хотів був віддячитися святому чоловікові, алe той зник. Відтоді його жінка більше не хворіла.
*Cum, ta dra = Cumătră dragă (рум.) - тут: Кумо дорога.


Сидір, Хведір та Карпо
і футбольні правила

Зустрілися випадково, або доля їх звела, бо всі три були в однім млині мелені, одним решетом сіяні та з одного тіста зліплені. Зв’язувала їх невидима міцна мотузка – любов до футболу та до чарки.
І так чаркували та вболівали собі щовечора Сидір, Хведір та Карпо в “Золотому півні”, поки їх Параска, жінка, що замітала в ресторані, не виганяла мітлою. Та їм було байдуже, навіть здавалося романтично випити пляшку-дві горілки під зоряним небом і поговорити про футбол, бо, бач, бесіда про футбол без горілки – те саме, що весілля без музик.
Та одного вечора не пощастило бідолахам. Коли тета Параска побажала їм мітлою по плечах “Доброї ночі”, виявилось, що всіх грошей в кишенях не вистачало навіть на півлітрову пляшечку.
– Не щастить нам сьогодні! – ледь не плачучи, почав скаржитись Сидір.
– Не щастить, та й годі! – підтвердив Хведір.
– Що подієш? – знизав плечима Карпо.
Так всі троє постояли мовчки кілька хвилин. Не хотілося їм розлучатися, не тягло додому, бо ще й північ не минуло, а хто чув, щоб порядні люди поверталися так рано додому?
– В мене є ідея! – раптом вигукнув Сидір.
– Яка ідея? – в один голос запитали Хведір та Карпо.
– Ходімо до мене додому, там у холодильнику аж дві цілих пляшки горілки, – гордо сказав Сидір.
– А що скаже твоя дружина?..– поцікавився Хведір.
– Ха-ха-ха! – розсміявся Сидір. – Та хіба в моїй хаті курка куткудаче? Ні, дорогенькі мої, в моїй хаті я кукурікаю. Ходімо! – махнув Сидір на своїх товаришів і сміливо рушив з місця.
– Що буде – те й буде, ходімо! – потягнув Хведір Карпа за рукав.
Коли дійшли до дверей Хведорової квартири, серця наших невдах забилися частіше, гейби на лихо. Хведір та Карпо навіть дихати перестали, коли Сидір придавив кнопку дзвінка.
– Хто там? – почувся голос Сидорової жінки.
– Ану відкривай скоро двері! – гримнув суворим голосом Сидір.
– А відкривав би тобі Луцифер ворота до пекла, помийняку нещасний! – благословляла жінка Сидора, відкриваючи двері. – А ці хто?..
– Та це ж мої...
– Твої?!.. Ану марш зперед моїх очей разом з твоїми помийняками, бо як вхоплю мітлу, то ребра вам поламаю! – розкричалась жінка, не давши Сидорові нагоди познайомити її зі своїми товаришами, які вже тупотіли сходами вниз з третьго поверху, наче опришки Олекси Довбуша в долину Говерлою.
– Ну й кукурікаєш ти, Сидоре, я ще такого великого півня зроду не бачив! – промовив задиханий Карпо.
– Я й сам не знаю, що на неї напало, вона мені таке вперше зробила, клянусь вам, що... пробачте... я... – пробував вибачатись перед своїми товаришами Сидір.
– Нічого, нічого, трапляється, – заспокоїв його Карпо.
– А знаєте що? Ходімо до мене, в мене є і горілка, і віскі, і навіть мексиканська текіла. Погуляємо трошки, – підморгнув їм Хведір.
– Що ти?.. Хіба не вигуляла нас досить моя конотопська відьма? – пробував відмовлятися бідний Сидір.
– Та що ви?.. Моя жінка – золото, добра, як скибка хліба свіжого, вона мені навіть писне, зозулька моя, – переконував Хведір товаришів. Врешті таки переконав, і вони вирушили до Хведорового дому.
– Зозуленько-о-о!.. Ану відкрий своєму соловейкові двері! – постукав легенько в двері Хведір.
– Зараз я тобі дам таку зозульку, що ти до гробової дошки не забудеш. Куди тобою дідько носить? Забрав би вже тебе зовсім до себе!.. – лаяла Хведорова жінка, відкриваючи двері.
– Ну, ну, не сварись, зозуленько, бач до нас гості прийшли, – пробував втихомирити жінку Хведір.
– Що-о-о?.. Гості?.. Я зараз очі окропом випарю тобі й твоїм гостям!.. Ви тільки й знаєте... – не доказала Хведoрова жінка, бо вже не було кому.
– Знаєте що?.. Ходімо до мене, сьогодні моя теща приїхала, буде тиждень в нас гостювати, зате привезла слив’янки й такого копченого сала та ковбаски, що пальці облизуватимете, – запросив сміливо своїх товаришів Карпо.
– Ні, з нас вже досить! – перелякався Сидір
– В тебе ще й теща, ні не підемо, надто велика небезпека! – почав відмовлятися і Хведір.
– Та що ви?.. Ми вже звикли втікати, – розсміявся Карпо. – Я втікав від ваших жінок, то чому б вам не втікати від моєї? Я хочу, щоб ми поквиталися. Якщо не підете, то ви боягузи, і я більше з вами не зустрічатимуся, – твердо сказав Карпо.
Що було робити бідним невдахам, не хотілося втрачати такого доброго товариша, адже він розумівся у футболі ліпше від них.
Наче не своїми ногами піднялися Сидір та Хведір на сьомий поверх будинку, в якім жив Карпо. Спинились, тримаючись якомога дальше від дверей. Та Карпо не стукав і не дзвонив, а дістав з кишені ключ і відчинив двері.
– Це ти, коханий? – почувся ласкавий жіночий голос зі спальні.
– Так, і я не самий, зі мною два мої знайомі, – відповів Карпо.
В Сидора та Хведора заперло дух.
– Пробачте, я зараз буду, тільки переодягнуся, я вже хотіла лягати, – невинним голосом вибачалася Карпова жінка.
– Проходьте, проходьте, прошу!.. – почала запрошувати їх Карпова теща, яка висунула голову з іншої кімнати.
Ще й не сіли добре за стіл, як на столі з’явилася пляшка слив’янки, сало, ковбаска та сир.
– Беріть, будь ласка, пригощайтесь, поки підігрію суп, і пельмені вже майже готові, – припрошувала гостей Карпова жінка.
– А я заварю вам чайку з медом, в мене такий медок,.. – похвалилася Карпова теща.
Від подиву Сидір та Хведір тільки очі витріщували.
*********************************
– Скажи нам, як то в тебе такі добрі та лагідні як жінка, так і теща? – почали цікавитися Сидір та Хведір наступного вечора, коли вони зустрілися в ресторані.
– А знаєте, мої дорогенькі, хоча ми розмовляли про футбол, забув вам сказати, що я футбольний cyддя, – пояснив їм Карпо.
– Який зв’язок має це із твоєю жінкою i тещою? – здивувався Сидір.
– Та має, як не має, в мене була кішка, а я живу, як ви вже бачили, на сьомому поверсі.
– Ну й що? – здивувався і Хведір.
– А те, що я навіть і вдома дотримуюсь футбольних правил.
– Не бачу ніякого зв’язку... – не розумів Сидір.
– Так ось і зв’язок, – кішка забруднила раз килим, а я їй – жовту карточку, забруднила вдруге – я їй знову жовту карточку, забруднила втретє, а я їй – червону карточку і крізь вікно, геть, мовляв, з поля, тобто з квартири.
– Все ж таки не розумію, який тут зв’язок із твоєю жінкою i тещою? – запитав вже через міру здивований Хведір.
– Є зв’язок, бо жінка і теща вже мають по дві жовтих карточки кожна!.. – гордо промовив Карпо.


Лінивий Гаврило
та його ангел-хранитель

Чомусь-то в селі Гаврила всі вважали великим ледарем. Правду кажучи, Гаврило не був лінивим чоловіком, навпаки, одним з найпорядніших господарів села, тільки що він працював повільніше, ніж інші, бо така вже була його натура. Але він вставав раніше за всіх, а лягав найпізніше і, таким чином, обробляв свої ниви навіть швидше за інших господарів села. А щодо лінивства, то це його жінка Явдоха рознесла плітку своїм язиком, бо кого тільки не зустрічала, всім скаржилася:
- Ой, горе мені, людоньки добрі, з отим ледарем, горе!..Якби оце не мої руки, то вже давно булис-мо ходили з торбами милостині просити від чесних християн.
Люди нібито визнавали її правоту, але, відвертаючись від неї, нишком сміялися, бо всі знали, що то за «квітка» Явдоха Гаврилова. Цілий день просидить по сусідах, або никає вулицею, скаржачись і вигадуючи всякі плітки та небилиці про свого Гаврила, якому часто забувала обід понести в поле, або вечерю зварити. Але хоч люди все це добре знали, Гаврила все-таки називали ледарем.
Одну хибу мав бідний Гаврило - вірив у забобони, ворожіння та сни.
Бувало, йде по воду до криниці, а вулицю перебіжить сусідська чорна кішка, і Гаврило повертається додому з порожніми відрами. А коли присниться йому якийсь лихий сон, то негайно біжить до ворожбита Біціґля, який за чвертку горілки та кільце ковбаси толкував йому сон, а звідти вже йшов до Цілішки, а та варила йому всякого зілля від всього лихого, або гасила йому дев’ятки, і лише після того спокійно брався до роботи.
Та одного разу Гаврилові трапилося щось дуже дивне. Було це якраз в понеділок вранці, першого тижня петруки*, їхав він собі волами в ліс по дрова, а коли дійшов до моста під Кавником, воли враз зупинились, наче хтось прив’язав їх.
- Чала, Бодор... Ну, глянь на нього... Чала!.. – махнув батогом понад головами волів Гаврило. Та воли, ніби вкопані, не рушали з місця.
- Вога, Дарок!.. – спробував Гаврило зрушити другого вола. Та враз з-під моста почувся голос:
- Гавриле, воли тобі добра бажають, тому й зупинилися, бо якщо ти сьогодні поїдеш до лісу, то тебе роздере ведмідь!
Гаврилові по спині пробігли мурашки. Не гаячи часу, повернув воли і погнав їх додому.
«Недарма мені приснилося, що тримаю на руках малу дитину, а дитина сниться на лихо... Пропало б та не снилося б!» – шепотів Гаврило, повертаючись додому.
- Ой горенько! Ой лишенько моїй голівочці... Дивіться, людоньки добрі, ні в ліс його не пожени, ні в поле не візьми, ані дома не залиши! – почала голосити Явдоха, побачивши, що Гаврило вертається додому з порожнім возом.
- Цить, жінко, я сьогодні полагоджу огорожу позаду хати, бо уже розвалилася. А завтра поїду в ліс по дрова, – спробував Гаврило заспокоїти жінку. Та Явдоха вже не чула того, бо тюпцем побігла розповідати сусідам, що її «ледар» повернувся з лісу із порожнім возом.
Тож того дня Гаврило полагодив огорожу, а у вівторок вранці знову вирушив до лісу по дрова.
Та не пощастило Гаврилові і того дня доїхати до лісу, бо на тому самому мості під Кавником його воли знову зупинились, наче вкопані. Пусто лаяв їх Гаврило і по-доброму вмовляв, і батогом шмагав - даремно. Коли зліз із воза, з-під моста знову почувся голос:
- Гавриле... Не змушуй волів іти до лісу, бо якщо підеш сьогодні до лісу, то тебе розчавить дерево!
- Свят єси Ти, Господи, що рятуєш життя рабу Твоєму! – почав хреститися Гаврило, повертаючи волів назад додому.
Важко й розказати, що витворяла Явдоха з бідним Гаврилом, радіючи, що й сьогодні має чим «вихваляти» перед сусідами свого «ледаря». А Гаврило спокійно взяв косу, скосив траву в садку і до вечора ще й просушив її та поносив до хліва.
Третього дня, в середу, знову рушив Гаврило до лісу по дрова.
«Якщо й сьогодні голос з-під моста не допустить мене до лісу, то я більше й не піду. Попрошу кума Залізняка, щоб привіз мені дров, а я йому допоможу возити сіно з Поґора», - думав собі, сидячі на возі, Гаврило.
Наближаючись до моста, його серце почало калатати, наче ковальський молот. Та, диво-чудо, воли не зупинилися, а спокійно помахуючи хвостами, перейшли міст.
- Ану, гов!.. - зупинив волів Гаврило і схвильованим голосом запитав:
- Чи можу я сьогодні їхати до лісу?
- Можеш, можеш, Гавриле, сьогодні тобі не загрожує ніяка небезпека! – почувся голос з-під моста.
Гаврило хотів спочатку подякувати, але чомусь-то прийшло йому в голову спитати:
- А хто ви є, що так піклуєтесь мною?
- Я твій ангел-хранитель! – відповів голос.
- Ну і де ж ти в біса був, коли я женився, що не охоронив мене? – сплюнув сердито Гаврило і погнав волів до лісу.
*Петрука – (діал.) петрівка.



ТЕТА ПАРАСКА

Тета Параска не шила і не пряла -
Тільки щодня в міліцію
Людей мельдувала.
М. Трайста

Тети Параски боялися в селі, як корости. Втікали від неї, як чорт від ладану, обходили її, шепoчучи молитву, плюючи в пазуху тa хрестячись, наче від якогось лиха. А хто вже мав колись справу з тетою Параскою, той не забуде її до cмepтi i десятому закажe, щоб не зачіпав її ні в лихому, ані в доброму ділі.
По-перше, тета Параска була комуністкою, та не будь-якою, нe як інші люди села, як ось, наприклaд, Богдан Какайло або Михайло Реті, які стали членами партії після того, як повернулися з війни. Какайло без руки, а Реті без ноги. Обидва ходили на всі комуністичні засідання, платили все, що треба було платити, тa й тільки того. Ні, тета Параска була не такою, вона була комуністка від ніг до голови… В її жилах текла комуністична червона кров, її серце стукало по-комуністичному, вона дихала комунізмом.
«Нас партія веде!.. Ми без партії нічого не варті, як риба без води. Виздихали б ми всі!» - розказувала тета Параска пeрeхожим на вулиці, або y черзі зa хлібoм чи гacoм. Тету Параску слухали всі з затаєним гнівом i страхом, бо не слухати її проповідyвання про світле майбуття було все одно, що говорити проти партії. Параска могла донести на того, хто не слухав її проповідування, і зарахувати його до ворогів партії.
«Сохрани, Господи, від неї! - хрестилися перелякані люди. - Ліпше було б їй на світ не народитися, або краще їй прив’язати собі млиновий камінь на шию й кинутись в коштільське озеро».
По-друге, тети Параски боялись ще й тому, що вона не вірила в Прeсвяту Діву Матір, як не вірила ні в Сина Господньoгo Ісуса Христа, aні в Самого Сотворителя неба й землі Бога-Отця. Часто, щоб доказати всім, що вона не боїться Сили Божої, Параска плювала на Святе Розп’яття.
«Покарай її, Господи, з високого неба!» - шептали люди.
«Бога нема!.. Хто й коли бачив Бога?..» - богохульствувала Параска. В тих, хто її слухав, серце зі страху завмирало.
«Бога видумали попи! Виколупали його з-під нігтя, щоб могли Ним лякати бідний народ, який знаходиться в темряві, - гордо говорила Параска і починала молотити цитати з Маркса, Енгельса та Леніна, які вивчила напам’ять, щоб люди бачили, що вона не будь-хто. Тільки стара, як берег Кадасув, баба Гафічка не боялася Параски і, де зустрічала, плювала їй вслід і проклинала. «Партія тебе веде… Повела б тебе прямо в пекло, до самого дідька, аби дав Бог з високого неба! Водили би тебе від села до села на показ людям!.. - кричала Гафічка, падаючи на коліна, починала хреститись і цілувати святу землю, - …яка нас годує і терпить на собі таких безбожниць, як Параска. Побий тебе!.. - починала стара Гафічка перечислювати довгий список святих пророків, апостолів та мучеників, за алфавітом від святого Авраама до святого Якова, а також всі палиці патріярхів, апостолів та важкі вогняні ангельські мечі, і навіть золотий дзвінок, яким Святий Господь скликає до себе ангелів на святу вечерю, і золоті граблі, якими святі щоранку згрібають зірки зі святих небес – все падало прокльонами, на голову Параски. Після цього Гафічка переходила до іншої категорії, закликаючи всі чорні та нечисті сили, від самого Люцифера до останньго дідька, який служить в пеклі, покарати Параску. На її голову сипалися всі пекельні котли з гарячою смолою. Люди раділи, коли зустрічалися Гафічка з Параскою, та сходили дивитися, як на цирк.
Чого тільки не робила Параска, щоб помститися Гафічці за всі образи та прокльони, які та посилала на її голову: і в міліцію мельдувала стару, і на «ампачуіре» (громадський мировий суд) викликала її, і на партійних засіданнях піднімала проблему, що Гафічка є класовим ворогом комунізму. Та пусто… Ніхто не хотів покарати стару. Ні начальник місцевого відділу міліції Федір Попадюк, ні секретар партії Іван Сиряник не хотіли зв’язуватися зі старою. В селі всі знали, що стара Гафічка - хитріша від самого чорта. Її хитрість була відомою ще з воєнних років, коли в село увійшли радянські солдати і на сільраді повісили портрет Сталіна.
«Скажіть, будь ласка, вельможний паночку, хто саме зображений на цій іконі? - склавши руки, як до молитви і хрестячись, запитала Гафічка одного червоноармійського офіцера, який стояв перед сільською радою.
«Мамаша єта - Йосіф Вісаріоновіч Сталін, каторий асвабаділ вашу родіну от фашістов!» - гордо відповів офіцер.
«Свят, свят, свят єси ти, Йосипе, та ще як тебе там… якщо ти прогнав фашистів, то змилуйся над нами ще раз і прожени й оцих клятих москалів, які насіли на нашу голову, як саранча на зелене листя!..» - почала простягати Гафічка руки до Сталінового портрета.
Почувши, яку молитву склала Гафічка до «святого Йосипа», російський офіцер витріщив на стару очі і, сердито сплюнувши, віддалився від неї, чухаючи потилицю.
Даремно погрожувала Параска начальнику міліції, секретареві партії, що як не покарають стару Гафічку, то вона напише скаргу на них до “вищих товаришів”, але ні той, ні інший не хотіли чіпатися старої.
Коли Параска побачила, що не може присмирити Гафічку, то вирішила помститися всім. Почала на кожному засіданні критикувати начальника міліції, секретаря партії, що під їхнім носом люди зневажають комуністичну партію, викурюють сивуху всіма потічками та річечками, а до того ще й телят ріжуть та стинають, гірше від Ірода, який вбивав немовлят. Але критиковані самі знали дуже добре, коли і хто ріже телят, коли і де вариться сивуха, бо з цього різаного і вареного добра частина перепадала їм, тому мовчали й невинно зводили плечима.
Параска почала писати на них скаргу за скаргою, поки не добилася свого: «вищі товариші» вислали комісію і перевели «тих двох помийняків» в інше село, а замість них поставили товаришів з чужих країв, які сліпо слухали тету Параску і штрафували всіх, на кого вона доносила. У селі наступили чорні дні.
Тільки старій Гафічці Параска не могла нічого вдіяти, бо хитра баба вспіла «зашкерпелити» на той світ. Але перед тим ще раз добре вилаяла Параску і в «знак пошани» до неї плеснула себе кілька разів по задові, перед тим оголивши його для обзору Парасчиних очей.
– Тепер Гафічка перед Господом Богом, і скаржиться Йому, і докладає про всі твої беззаконня та лихі діла, які ти натворила, окаяннице ти одна, що єси!.. - насмілився п’яний Гриць Піпікайло, сусід Параски, зачепитися з нею.
– Покажу я тобі темного Господа!.. - пригрозила йому Параска.
Як протверезився Гриць, то дуже жалів, що зачепив Параску, та що поробиш, слово назад до рота не запхнеш... Він добре знав, що Параска йому не простить і, змирившись з думкою, щодня чекав лиха. Не довго довелося чекати, бо однієї ночі Параска винюхала, що Гриць викурює сивуху. Не встигло добре розвиднітися, як Параска гримала в двері начальника міліції, наче на село напали татари.
- Що трапилось? - перелякано запитав начальник міліції, протираючи заспані очі.
- Товаришу, ходіть борзо, бо Гриць Піпікайло варить горілку! Цей ворог народу цілу ніч курив сивуху!
- Треба було повідомити мене скоріше, бо поки ми доберемося до нього, то він все поховає, і не знайдемо ніяких доказів. Шукай вітра в полі!.. - з досадою промовив міліціонер.
- Ні, товаришу, одягайтесь борзо, а я біжу пробудити секретаря партії… Я бачила, де Гриць заховав сивуху!
Дорогою Параска розказала товаришам, що бачила, як Гриць закопував під яблунями дві корчаги з горілкою.
Начальник міліції спочатку нібито пошукав у хаті, потім у хліві й шопі, навіть попід копицями соломи, і тільки після того пішов в сад, де довго обходив яблуні, і врешті наказав Грицеві:
- Ану, принеси рискаль і копли ось тут, під цією яблунею!..
Гриць почав копати уважно, наче шукаючи якийсь дорогоцінний скарб, і викопав десятилітрову корчагу. Та замість того, щоб перелякатись, що його зловили на гарячому, Гриць зашкірився, як біда на мороз.
- Ще шкіриш зуби, бандите? Буде тобі за це! - пригрозив йому начальник міліції, а Параска, заховавшись за тином, потирала руки і злорадно хіхікала. Товариші наказали Грицеві копати й під іншою яблунею, з-під якої той викопав ще одну корчагу.
- Ось так! А тепер, громадянине Піпікайло, ви заарештований і підете з нами! - задоволено промовив міліціонер.
- Навіщо мені йти з вами? - посміхнувся хитро Гриць.
- Не валяй дурня, Грицю! Ти цілу ніч викурював горілку. А це, сам знаєш, заборонено законом.
- Може, викурював, а, може, й ні… Вам ще треба це доказати! - нахабно відповів Гриць, дивлячись весело міліціонерові прямо в очі.
- Ось який ти мудрий, Грицю! А хіба це не доказ? - стукнув міліціонер носиком черевика корчагу. - Цього доказу досить, щоб тебе заарештувати, сучий сину!
- Який закон говорить, що вам можна заарештовувати людей за те, що тримають воду в корчагах? - розсміявся Гриць.
- Що? Що ти мелеш, Грицю, гадаєш, я не покуштую, що в корчагах?
- Куштуйте на здоров’я, переконаєтеся самі, що там - вода! - посміхнувся хитро Гриць.
Міліціонер покуштував з обох корчаг і витріщив очі на Гриця, як жиди з Кани Галилейської на Ісуса Христа, коли Він перетворив воду на вино.
- Ану, попробуйте, будь ласка, товаришу секретар. Мені здається, що в корчагах і справді вода!
- Вода, товаришу, вода! - підтвердив секретар партії, після того як покуштував і він з обох корчаг.
- Що я вам говорив, пане начальнику? А ви вже хотіли мене заарештувати, - з досадою промовив Гриць.
- Чорт би тебе забрав, Грицю! - сплюнув начальник міліції. - Ану говори, чому закопав корчаги з водою під яблуні?
- Та, знаєте, шановний пане… Ці дві яблуні мій батько посадили, царство йому небесне приділи, Господи Святий! - почав хреститися Гриць. - Добрий чоловік були, правда, подеколи любили напитися, як свиня…
- Грицю, не мели мені дурниць про твого батька, говори, чому корчаги з водою закопав? - кричав сердитий міліціонер.
- Якраз це й хочу пояснити! Як вже сказав вам… Ці яблуні мій батько принесли на плечах аж із самого Сарвашу, бо тут не було таких присад...
- Чорт забери твого батька! Не плети мені дурниць, кажи по суті, чому воду під яблуні закопав?
- Та, мій батько, Царство йому небесне…
- Горів би в пеклі вічнім твій батько разом з тобою, проклятий люцифере! - втрачала терпіння Параска під тином.
- …коли помирав, - продовжував Гриць, - то на смертній постелі заставив мене присягнути, що воду, в якій скупаю його мертве тіло, наллю в дві корчаги і закопаю під цими яблунями. Я так і зробив, як же мені було не послухати батька, коли вони такий добрий були, хоча подеколи й напивалися, як свиня… - то хвалив, то судив Гриць свого батька, та вже не було кому його слухати, бо обидва товариші рвонули з місця, тримаючись за животи, аж закурилося вулицею за ними.
Того-таки дня товаришів повезли до лікарні, бо оба захворіли жовтільницею. А після одужання навідріз відмовилися повертатися до цього села.
Через цей випадок тету Параску вигнали з партії. А Гриць і донині викурює сивуху і, хоч уже не заборонено, та все крадькома від Параски... Бо чорт її знає, ту відьму!..


Справедливий брехун

Голова колгоспу «Червона Зірка» Маковій Крутило ледве не впав із крісла, коли до його контори увійшов повітовий секретар партії, товариш Гримайло разом з секретарем місцевої організації Микитою Мекекалом, який з-позаду товариша Гримайла невинно, наче весняне ягня, дивився на голову колгоспу, нібито хотів вибачитися, що він не знав про відвідини непрошеного гостя.
«Знаю я всіх вас!.. Всі ви б раді, щоб злетіла моя голова, всі ви заздрите, що я купив собі нову машину», - подумав Крутило, але тепер не до роздумів про своїх заздрісників було. Тепер треба думати, як врятувати своє крісло. Господи, скільки він добивався і скільки натратився, поки зайняв цю посаду!.. Скільки корчаг вина та горілки носив знайомим товаришам, а про курей та качок, сметану і ковбаску, то вже нема що й говорити!.. Тільки він та його Варварка знають ціну крісла голови колгоспу. І все це може пропасти в одну мить, бо хто не знає товариша Гримайла?.. Котрий з голів колгоспу не тремтів з переляку, ледь почувши ім’я товариша Гримайла?.. І було чому боятися, бо товариш Гримайло за шість місяців змінив шістьох голів, нібито в нього такий план, кожного місяця «рубати» по одній голові, недарма перелякані голови колгоспів назвали його «Головорізом».
«Якщо він тепер почне контроль, то мені кінець!» - тремтів Маковій Крутило. Та хіба він винен, що кукурудза цього року не вродилася, що більше молока вдоїш від цапа, ніж від корів та овець з його господарства?.. Та хіба товариш Гримайло розуміє це?.. Ні, не розуміє!.. Він одне знає - гримати та кричати. Й почне з того, що я не зумів підживити грунт для врожаю, що не вмію годувати корів та овець, а після того скаже, що я саботажник, шкідник, який не приносить користі партії. І якщо після того я займу посаду бригадира, то значить, що мені пощастило...».
- Як ідуть у вас справи, товаришу Крутило?.. – запитав суворим голосом товариш Гримайло.
- Д-д-д-уже добре, Слава Богу! – перелякано відповів бідний Крутило, і враз почервонів, як рак, жаліючи, що не прожер свого язика, перед тим, як споминати Бога перед товаришем Гримайлом. Видно, сьогодні настала черга і на його голову!..
Товариш Гримайло нібито не почув подяки, принесеної Крутилом Господеві, і продовжував:
- Я дуже радий, що у вас все в порядку!.. Хотів би дуже відвідати ваше господарство, але цим дощем не знаю, чи зможу?.. Мабуть, іншим разом... – щиро жаліючи, зітхнув повітовий секретар.
«Свят, Свят єси Ти, Господи, за те, що шлеш дощ на грішних рабів твоїх!» - трохи не перехрестився Крутило. Слова товариша Гримайла заспокоїли його, і він гордо глянув на Микиту Мекекала. «Бачиш, заздріснику, ще не настав твій час радуватися моїй біді!» - говорив його погляд.
«Ну й пощастило тобі з твоїм „Слава Богу“!» - хитро посміхнувся у відповідь секретар місцевої організації, також радіючи, що все так легко обійшлося, бо інакше мав би й він відповідати перед товаришем повітовим секретарем, і тоді бозна чим закінчився б контроль Гримайла.
Та короткою була їхня радість, бо в дверях почувся стукіт. Не чекаючи відповіді і не знімаючи шапки, увійшов найлютіший їхній ворог – Данило Лопотайло.
«Який чорт приніс його саме тепер?» - ледь не скрхкнув Маковій Крутило. Микита Мекекало також злякався. Вони обидва боялися Лопотайла, бо той нераз погрожував їм, що піде до повітового секретаря, якого знає особисто, і розповість товаришеві Гримайлу про те, як ідуть справи в їхньому колгоспі. Данило Лопотайло й справді був знайомий з Гримайлом, бо він перший в селі став членом партії. Гримайло дуже поважав його за це, і тільки тому, що був неграмотний, він тепер не сидить в одному з крісел, які займають Крутило або Мекекало.
- Радий вас бачити, товаришу Лопотайло! – першим привітався Гримайло і міцно потиснув тому руку. Ми тут якраз розмовляємо з товаришем Крутилом, і я дуже радий, що у вас добре йдуть справи!... Рад би почути і вашу думку, товаришу Лопотайло! ...
Маковій Крутило і Микита Мекекало остовпіли з переляку. Те, що міг налопотати Лопотайло, могло довести їх до великої біди.
- Та про що вам розповісти?.. – запитав радий Лопотайло.
- Ну розкажіть мені про ваших корів, овець і про врожай. Напримір, яка у вас кукурудза?..
«Все, кінець!..» - подумав Крутило.
- Та в нас корови стоять в стайні, наче книжки на полиці бібліотеки...
- А вівці, які у вас вiвцi?..
- Та хіба то вівці?.. То леви, не вівці!.. – трохи не крикнув Лопотайло.
- А кукурудза?.. – поцікавився задоволений почутим товариш Гримайло.
- В нас кукурудза, як телеграфні стовпи!.. – говорив розпалений Лопотайло.
Крутило з Мекекалом розгубилися. Чому Данило Лопотайло, який все погрожував, що донесе на них товаришеві Гримайлу, тепер так хитро, мудро та вдало бреше, щоб захистити їх?..
На прощання товариш Гримайло довго і міцно тиснув руку Маковію Крутилу, хвалив його і обіцяв, що в газеті напише, щоб з нього брали приклад й інші голови колгоспів.
Ввечері Крутило з Мекекалом влаштували гостину з нагоди такої вдачі, запросили і Данила Лопотайла.
- Дякую тобі, «товаришу» Лопотайло, що ти так мудро сьогодні збрехав товаришу Гримайлу і він тобі повірив. Ти найбільший брехун нашого села, Даниле! – напівп’яний Крутило луснув Лопотайла по плечу.
- Хто б повірив, що ти на нашому боці?.. Ми думали, що ти йому скажеш всю правду!.. – розсміявся Микита Мекекало.
- Як?.. Я ж не брехав нічогісінько товаришеві Гримайлу, я йому чисту правду сказав! – здивувався Лопотайло, не розуміючи чому його називають брехуном.
- Ха-ха-ха!..- розсміявся Маковій Крутило. - Ти молодець, Даниле!.. Ха-ха-ха!.. Так брехати я не зміг би!..
- Корови, як книжки на полиці бібліотеки!.. Ха-ха-ха!... – розсміявся й Микита Мекекало.
- Вівці - не вівці, а леви!... Ха-ха-ха!.. – плескав себе по колінах Крутило.
- А кукурудза, як телеграфні стовпи! – додав Мекекало.
- Та хіба це брехня, хіба наші корови, не стоять в стайні, як книжки в бібліотеці?.. Приперті одна до іншої, тільки шкіра та кості, спробуй вивести одну, то поваляться всі!.. – розсердився Данило Лопотайло. - А вівці?.. Хіба то віці?.. Та ж на них навіть вовни немає, тільки трохи на шиї, та на хвості, як у левів!.. – розкричався Лопотайло. - А щодо кукурудзи, то вона зійшла так рідко, як телеграфні стовпи, п’ятдесятиметрова відстань поміж стеблинами!.. Чорт би вас забрав!.. Ви ще мене брехуном робите?!.. – плюнув сердито Данило Лопотайло і покинув «партійну гостину», грюкнувши за собою дверима.


Смерть і баба Соломія

Стара Соломія Кулешариха не була ні хворою, ні слабою, ані такою старою, якою намагалася зі всіх сил видаватися. Жерла баба, як голодний вовк, пила, як верблюд, і спала та хропіла, як ведмідь зимою в барлозі. Та тільки й спокою було, коли спала, бо як прокинеться, то одразу починає йойкати та голосити:
– Ой, навіщо я стара та слаба на світі живу-у-у?.. Ой, де та смерть, що не йде за мною-ю-ю?... Ой, приходь, смертечко, приходи-и-и!... Нікому я не потрібна вже, нікому-у-у!...
І так щодня голосила баба Соломія, що вже й сусідам набридло, а її зятеві Василю, – що вже й говорити?.. Терпів бідний Василь, заздрив чоловікам, коли помирали їх тещі, набагато добріші від його «Баби Яги». Ось, наприклад, Клим Воронько!.. Його теща була, як шматочок хліба, а коли померла, то Клим з радощів два тижні пив та гуляв, пригощав усіх, хто б не зайшов до корчми. А Теофіл Корч!.. Коли його теща впала в криницю, то бігав по воду до колодязя сусіда Петра Олушка, щоб наповнити свою криницю, в якій вода доходила лише до підборіддя. А він, Василь, скільки натерпівся, але жодного лихого слова старій не сказав ніколи. І догоджає їй у всьому, дає їй, чого тільки забажає, а вона, замість того, щоб подякувати, цілими днями скаржиться сусідам, що він жадає її смерті, що збиткується над нею так, що сама собі просить смерті, а та клята смерть не приходить за нею.
«А що було б, якби я?...» – майнула у Василевій голові думка.
Наступного дня, після того, як стара наїлася, напилася пива і почала свій «ритуал» запрошувaння смерті, Василь закутався в білу верету, взяв на плечі косу і став під бабиним вікном...
– Ой, смертечко, мила-а-а, ой, смертечко люба-а-а, приходь за мною-ю-ю, прихо-о-одь! – голосила стара.
Тоді Василь постукав у вікно.
– Хто там?.. – запитала баба.
– Я!.. – відповів тонким голосом Василь.
– Хто ти?...
– Я – смерть!... Хіба ти не кликала мене і не благала, щоб я прийшла за тобою?... Ось я і прийшла!..
– Як?... Що?.. – запитала перелякана баба Соломія, наближаючись до вікна, та коли побачила велику білу смерть з косою на плечах, давай голосити знову:
– Ой, смертечко мила-а-а!... Ой смертечко люба-а-а!... Яка тобі хосна з мене старої?.. Дивись, яка я, лиш шкіра та кістки!... Іди та скоси мого зятя, він ситий, як бугай. З мене тобі не хосна, смертечко, ой не хосна-а-а!.. Іди за зятем моїм, смертeчко, йди!..
– Ну якщо не хочеш помирати, то більш не клич мене пусто-дурно, – ледве стримував сміх Василь. – І зятя свого більше не чіпай, а завтра, щоб я тебе побачила з сапою на ниві, бо якщо не буде так, то в цей самий час я буду тут, за тобою прийду, зрозуміла, Соломіє?..
– Зрозуміла, смертечко, зрозуміла!.. – відповіла перелякана стара Соломія.
Наступного дня всі люди села хрестилися, дивуючись, що баба Соломія подалася сапати кукурудзу, тільки її зять Василь хитро посміхався.


РОБОЧИЙ ДЕНЬ
СТАРОГО ЯРЕМИ КОПИТА

Cтарому Яремі Копиті вже дев’яносто стукнуло, а він нічого собі – працює, як двадцятирічний парубок, вип’є, попоїсть, ще й до молодиць залицяється. Почувши про старого Копиту, молоденька журна-лістка Лоліта з газети «Сільське життя» вирішила написати статтю про нього. Після довгих вагань Ярема Копита погодився.
– Ну й що ти там, зозулько, збираєшся писати про мене?.. – поцікавився старий.
– Я хочу, щоб ви розповіли мені, як проводите день, відколи прокидаєтесь і доки лягаєте спати...
– Та я, зозулько, прокидаюсь, ще на зорях, так десь коло п’ятої-шостої години ранку, знаєш, у старі роки людям не спиться так, як у молодості!.. – зітхнув з досадою Ярема Копита.
– Скажіть мені, будь ласка, що робите відразу після того, як про-кидаєтеся?.. – поцікавилась журна-лістка.
– Перед тим як умитися і помолитися Господу, я випиваю чарку міцної слив’янки!... А вже після того...
– Ну, що ви?! Як же мені писати, що ви п’єте горілку, та ще й вранці? Не можу я такого писати, це означало б, що я заохочую селян пиячити. Давайте напишемо, що ви читаєте що-небудь!..
– Але ж я читати не вмію, а тепер, в мої роки, куди вже мені вчитися письма?.. – перелякався старий.
– І не треба вам вчитися письма, ми лиш так напишемо, буцімто ви читаєте одну сторінку з книжки, замість чарки. Домовились?..
– Та про мене, пишіть, що хочете!.. – махнув старий рукою.
– Ну, тоді почнемо спочатку. І не забувайте, замість чарки, ви читаєте одну сторінку якоїсь-то книжки.
– Та-а-к!.. Вранці, коли я прокидаюсь, то в пер-шу чергу читаю одну, подеколи й дві сторінки книжки, бо я дуже люблю читати, а читання на голий шлунок – чисте здоров’я для чоловіка!..
– А опісля того?..
– Опісля я миюся, молюся Господові, і разом з бабою сідаємо снідати. Снідаючи, я теж читаю зо три-чотири сторінки. Читаю сам, бо моя баба читає рідко, хіба коли її болить черево. Знаєте, жінки не так гинуть за читанням.
– А далі, після сніданку, що ви робите?..
– Та після сніданку, беру з собою книжку, правда крадькома, щоб не помітила баба, і йду в поле працювати. Так, працючи до полудня, буває, прочитаю й цілу книжку. А на обід баба завжди приносить мені іншу. Обідаючи, я читаю кілька сторінок з неї, решту залишаю, щоб мав що читати до вечора.
– А вечером?..
– Та, вечеряючи, читаю кілька сторінок, а опісля йду в читальний зал, й там з сусідами, читаємо поки, не закривається бібліотека.
– А опісля – додому й лягаєте спати!.. – намагалася випередити старого журналістка, бо, правду кажучи, їй вже набридло читання старого.
– Та де там?.. Не спиться в старі літа, зозулько. Ой, не спиться!...
– Й що робите?..
– Та йдемо з сусідами через річку до кума Гриця, в нього своя друкарня, він весь час друкує міцну й чисту літературу, а там вже читаємо й до опівночі!.. Ось так, зозулько, минає мій робочий день!.. – зітхнув старий Ярема Копито.


ЯК ПЕТРО МОКУШ ТА ПАВЛО КОГУТ
ХОТІЛИ ПАНАМИ СТАТИ

Петро Мокуш та Павло Когут були чи не найліпшими ґаздами села. Обидва нежонаті, ґаздували собі на всі руки – усього досить, лише живи собі та працюй. І працювали вони, бо для землі ґазда є і господарем, і слугою, інакше від неї врожаю, як від цапа молока. Мабуть, так би собі й працювали до кінця днів, якби їх сусід Гриць Рипа, бідний, як церковна миша, і лінивий, як гадина у петрівку, не пішов працювати в місто на фабриці. Відтоді зажив собі Гриць: відремонтував хату, купив машину, телевізор, холодильник – все, що треба.
– Ану дивись на Гриця, вчора пух з голоду, а сьогодні ковбаси жере та пивом запиває, – казав із заздрістю Петро Мокуш Павлові Когуту.
– І на машині їздить, як міністр, – додав Павло.
– А роботи – всього вісім годин. Хіба то робота?.. – зітхнув Петро.
– Додому повернеться, включить телевізор та вилежується вгору пупом. Газети читає та хропака тягне!
– Ми робимо, як ті воли, а на столі купована ковбаска та пиво два-три рази на рік.
– А машини і телевізора повік не будемо мати, – з досадою махнув рукою Павло.
– Тоді яка нам хосна з ґаздівства? – стиснув плечима Петро.
– Ніякої! – сплюнув Павло.
Наступного дня, щойно світало, Петро вже стукав у Павлові двері.
– Добре, що ти прийшов, бо я вже збирався до тебе, – зустрів його Павло.
– Знаєш, я цілу ніч не спав, все кадив люлькою та думав.
– А про що ти думав? – поцікавився Павло.
– Та про що ж? Про ґаздівство та хосну з нього! Ні «пру», ні «ну»!..
– Я теж цілу ніч про те саме думав, хотів вже до тебе іти та поговорити, чи не піти б і нам та найнятися на ту фабрику? Чим ми гірші від Гриця?..
Після цієї розмови побратими-однодумці таки наступного дня попродали на ярмарку своїх волів, корів та овець і найнялися пра-цювати на фабриці, купили собі в місті по квартирі. Коли вже стали панами, то най будуть ними. Жилося їм, як в Авраама за пазухою. Що то вісім годин роботи?.. А потім сиди собі, або лежи...
Та недовго панували, бо через три місяці поменшало робочих місць на фабриці, а кого першого звільнять з роботи?... Певна річ, тих, що прибули останніми. Правда, в конторі їм виділили трохи грошей, ще й якусь компенсацію щомісячну обіцяли дати.
Що було робити Петрові та Павлові? Повертатися у село і знову починати ґаздувати?.. З них сміялися б навіть кури.
Шукали вони роботи – вліво кидалися і вправо, та де її знайти? Всі потребували тільки кваліфікованих робітників, а вони кваліфікувалися позаду волового хвоста. Побивалися бідолахи, напереживалися, перейойкалися, переухкалися та врешті звикли до безробітного життя, як ведмідь до меду. Згодом й перестали шукати роботи, бо всмакувалися в горілку та пиво, як черв’як у хрін. І так щоднини вони ходили з корчмини до корчмини у пошуках випивки... Як не потече, то хоч капне. Додому верталися тільки вечером, щоб виспатися, помитися та переодягнутися. Кожного ранку зустрічалися в корчмині, що за два квартали від їх будинку.
Та одного ранку, після того як вечером обидва «пани» добре замочили горло, Павло не прибув на ранкове причастя до корчмини. Петро, причастившись тричі, пішов шукати свого друга, але той наче крізь землю провалився. Квартира незамкнена, а Павла нема! Шукав його бідний Петрусь, всі корчмини обійшов, та марно. А горілка самому в горло не лізе, з великим трудом до вечора якось підхмелився, а вранці знову гайда в пошуки. Та Павла наче зі світу здуло. Тільки третього дня дізнався Петро, що бідний Павлусь лежить в лікарні. Всі кишені перетряс Петро, поки зібрав на пляшку горілки, бо як підеш до друга без подарунка, та ще й в лікарню?
Несміливими кроками увійшов Петро до палати та... – Господи любий! – не впізнав Павла. Той весь у бинтах, наче немовля в пеленках, сидить собі в ліжку, підпертий парнами, як турецький паша. Коли побачив Петра, вперся в нього очима, напнувся і почав дутися, мов жаба на купині, яка збирається квакнути зі всієї сили.
– Що з тобою Павле? – стурбовано запитав Петро.
– Т-т-т-а т-т-т-и ще смієш питати, щ-щ-щ-о зі мною?.. Ц-ц-ц-е з-з-з-авдяки тобі я тут л-л-лежу.
– Що ти верзеш, хіба не пили ми разом передучора? – запитав здивований Петро.
– П-п-п-или! – підтвердив Павло.
– І не впився ти, як свиня?
– Вп-п-п-ився!..
– І не поніс я тебе на плечах додому?
– П-п-п-оніс!..
– Не ліз я з тобою на плечах аж на четвертий поверх?
– Л-л-л-із!
– Не відкривав я двері твоєї квартири, тримаючи на плечах тебе?
– В-в-в-ідкривав!..
– Потім я розстелив твоє ліжко і кинув тебе в нього?
– Н-н-ні, дурню, т-т-ти відт-т-тягнув фіранок і в-в-викинув мене у в-в-вікно!..
– ?

ß ïî÷åêàþ ïîë³ö³þ!

Іван Бугайчук був дуже гордим, заздрісним та хвалькуватим чоловіком. Не дай Бог, щоб хтось у селі мав чогось більше, або щось ліпше від нього! Іван згинав дідька вчетверо і добував собі ще більше чи краще, з-під землі, але добував-таки. А той, хто ще вчора випереджував Івана, ставав для нього «ковдушом» і не міг рівнятися з ним.
І тоді, коли Василь Баранюк купив собі нового «Логана»*, Іванові здалося, що той дивиться зневажливо на нього та його «Супер Нову»*.
– Ось, дивися на голодранця, – в череві віє, в горлі – павутиння, відколи не їв смачної страви, а він собі «Логана» купив, – розреготався на все горло Іван в корчмі, щоб якось принизити Василя.
– Я, Іване, жодного разу не стукав у твої двері за окрайцем хліба, – з досадою відповів Василь, який справді економив на всьому, поки зібрав гроші на машину.
Таки другого дня Іван продав машину, а через тиждень сидів за кермом нового «Форда».
Та, – як говорять старі люди, – дні на днях не стоять. Іванові справи погіршились, ніхто не замовляв і не купував меблів у його майстерні, а бізнес Василя, хоч і не такого здібного мебляра, процвітав: розширив майстерню, наймив робітників. А замовлень в нього – аж з Угорщини, Італії та Німеччини. Скаржиться, що не встигає, шукає партнера по бізнесу. Іван думав піти до нього і запропонувати своє партнерство. Але як?.. «Мабуть, Василь не забув, як я образив його, ще почне клепати по селу, що я жебраю у нього роботи», – думав Іван, сидячи за кермом свого «Форда». Навіть не помітив, як перетнув суцільну білу лінію, що розділяла напрямки дорожнього руху. Враз перед ним, наче з-під землі, виринув «Логан» Василя. Іван загальмував, та запізно... Його «Форд» врізався у Василеву машину, що аж луна лісом покотилася.
– Цього ще мені бракувало, – бурмотів Іван, вилазячи з машини.
– Мой, ти думаєш, що вся дорога твоя? – сердито запитав Василь.
Іван, киплячи від злості, шукав образливих слів, щоб нагородити ними Василя, але той випередив його:
– Пусте, махни рукою!.. Заліза було й буде, добре що ми цілі!.. Може, Бог так хотів, щоб ми помирилися й почали добрий бізнес вкупі, хто зна?..
«На сто процентів тут Божа рука!» – крадькома посміхнувся Іван, радіючи, що Василь сам пропонує йому партнерство, а вголос сказав:
– Давай забудемо, що було – то минуло! – і, діставши з багажника пляшку горілки, добавив: – Ну що, помиримося?
– Та що ти, Василю. Хіба ми сварилися? То був просто жарт... – хитрував Іван.
– Ну тоді вип’ємо? – потрусив Василь пляшкою, в якій закружляли бульбашки, і простяг її Івану.
– Вип’ємо! – погодився Іван, беручи пляшку. – За твоє здоров’я, Василю! – поклонив і здорово хильнув, аж закружляла горівка в пляшці. Кашлянув, витер вуса й похвалив горівку:
– Міцна, та добра!
– Так, міцна, трирічна! – погодився Василь, ховаючи пляшку в багажник.
– А ти? Не п’єш? – здивувався Іван.
– Я, Іване, почекаю поліцію, а вже опісля вип’ю спокійно…
* «Логан», «Супер Нова» – назви румунських автомашин.


Òî íå ä³ëî øîôåðà!


Тільки починало світати, коли Андрій Балайдун вирушив з косою на плечах до Кри-вого Лазу косити конюшину. Бо скільки вко-сиш до обіду, не вкосиш від обіду до вечора, – це знали всі косарі, а такого косаря, як Андрій Балайдун, не було на все село! Сімдесятка йому стукнула минулої осені, а він нівроку, змагається з двадцятирічними косарями.
«Коса – делікатне діло! Тут не йдеться про силу, будь-який піман1 буде махати косою. А скільки буде махати? День-два, а потім?... Ні, брате, коса – делікатне діло! По-перше, залежить, як її виклепаєш, по-друге, як нагостриш, а вже після того, як пускаєш її в траву. Не треба зі всієї сили гатити нею, ні! Косою треба легонько вести, як дівчиною в танку – уважно, ритмічно, прислухаючися до її голосу: ш-ш-ши... ш-ш-ши... ш-ш-ши!..» – розмовляв в думці сам із собою Андрій, щоб йому не навтямилася дорога до Кривого Лазу.
Не встиг Андрій ні «бабу відбити»2, як на дорозі біля його царини зупинився грузовик – чхнув, гуркнув і занімів.
– Бензин, щось не впорядку з бензином!.. Ці «Карпати»… Невдалими випускають їх із фабрики. Ой, скільки я намучився та накарав-ся, поки не відгадав всі їхні примхи, а вже після того із зав’язаними очима міг відремонтувати двигуна, – пригадав собі Андрій роки, коли працював шофером на мебельній фабриці в Сиготі.
Йому стало жаль хлопця, який вертівся біля грузовика, намагаючись завести його. Повісив косу на гілку старої сливи і наблизився до грузовика.
– Доброго ранку! – вклонився Андрій.
Хлопець буркнув щось нерозбірливе і знову засунув голову під капот.
– Ти не будеш син Антона Шоваря? – запитав Андрій, щоб завести з ним бесіду.
– Чого вам, вуйку, не бачите, що пра-цюю?
– Я тільки хотів тобі допомогти! – відповів Андрій.
– Мені?.. Ха-ха-ха! – розреготався парубок. – Це механіка, вуйку! Ме-ха-ні-ка! То не діло косаря, розумієте?!
– А-а!.. Механіка, кажеш? Ну, тоді пробач, голубчику, якщо то не діло косаря, – хитро посміхнувся Андрій, повертаючись до коси: «Ану дивись на пуцверінка! Пищить, як горобеня – ме-ха-ні-ка! Таких механіків трьох за лея купиш!».
Сонце видряпалося високо на небо. Андрій сів клепати косу, коли «механік», брудний, вимащений маслом, мов дідько сажею, з відром в руці, появився перед ним.
– Вуйку, є десь тут поблизу вода?
– Поблизу нема, криниця аж під он тим явором! – вказав Андрій рукою на явора, який височів, ген аж під Дубовим Грунем.
Як тільки хлопець зник за кущами ліщини, Андрій вже був біля грузовика.
– Я так і знав – забруднене сито, і фільтр не живить двигуна, – посміхнувся Андрій, виймаючи фільтр.
Через три хвилини двигун муркотів спокійно, наче старий кіт в кутку на печі.
– Як вам вдалося, що ви йому зробили? – витріщився хлопець, коли повернувся з відром води.
– То не діло шофера! То механіка, ме-ха-ні-ка! Розумієш, хлопче?! – посміхнувся Андрій і поплескав хлопця по плечу.
1 Піман – дурень.
2 Бабу відбити – відкосити смугу на один захват коси.


Ñêîðî, ïàíå, áî áëèñêàєººººººººº

Старій Бур’янисі близилася сотня років, а вона нічого собі, – нівроку! Хоч вже понад двадцять років стара щодня чекала зустрічі зі «смертечкою-сестричкою», але та чомусь або не квапилась до зустрічі, або зовсім забула про стару Бур’яниху, в якої уже давно до останньої дороги і одяг урочистий приготовлений, і вигембльована з дубових дощок труна на горищі лежить, і все те, що потрібно для похорону.
Кожного року на Малу Богородицю хатина старої наповнювалася внуками та правнуками – дітьми і онуками трьох дочок. Сходилися всі, веселі і радісні, щоб відсвяткувати день народження старої. Та цього року стара хотіла інакше відсвяткувати свій день. Їй захотілося побачити, як вона буде виглядати мертвою, лежачи в закосиченій квітами труні, з руками навхрест на грудях.
– Що ви, мамо? – скрикнули в один голос перелякані дочки. – Хто ж таке чув?
– Ой дорогенькі мамчині! – зітхнула стара. – Помирати для старих – це така ж турбота, як для дівчат виходити заміж. А котра з дівок не хоче знати, як буде виглядати на вінчанню?
Такий сильний аргумент дочки не мали чим заперечити, махнули рукою і послали малих до пана Микити, щоб ішов малювати* бабу «мертву», а самі почали учічкувати стару. Зяті зняли з горища труну, витерли від пороху і поклали її на довгий застелений стіл в холодок під старим крилатим горіхом. А коли пан Микита залетів на подвір’я, стара Бур’яниха лежала собі пишна, як «сіква»**, з руками складеними на грудях в гарно уквітчаній труні, із запаленими свічками біля голови.
Пан Микита, як почув що треба малювати бабу мертву, вхопив свій футляр зі «Смєною» і гайда навздогін за малими, щоб, не дай, Боже, не випередив його Лесько зі своїм «Зенітом».
– Той пхає свого носа будь-де, навіть не-запрошеним лізе, – шепотів Микита, змагаючи за малими.
Вбігши на Бур’янишине подвір’я, Микита про-бурмотів попід ніс: «Хай Бог прийме її душу!», і почав настроювати фотоапарат, попросивши стілець, поверх якого поставив ще менший стільчик, і так, випнувшись на стільцях, як когут на плоті, зафіксував стару в об’єктив і подавив на кнопку.
Побачивши спалах яскравого світла над собою, стара Бур’яниха подумала, що то блискавиця і, боячись, щоб, не дай Боже, намочив дощ її труну, піднімаючись, крикнула на Микиту:
– Скоро, пане, бо блискає!
– А-а-а... а-а-а... а-а-а!.. – заревів не своїм го-лосом Микита, розмахуючи руками, як вітряк, його «Смєна» засвистіла в повітрі і, вдарившись об товстий стовбур старого горіха, розлетілась щепками по зеленій траві, а сам Микита бебехнув об землю, як міх.
Три відра води вилили на Микиту, поки прийшов до себе, але підняти його не могли, бо йойкав та вайкав, як кітка в березні. У вереті понесли його до лікарні. Три ребра й ногу зламав бідний Микита, а стара Бур’яниха так і не побачила, як виглядає «мертвою». Бур’янишині дочки домовились купити пану Микиті новий фотоапарат, але той і чути не хотів: «Щоб більше не кортіло «мертвих» малювати».
............................................
*Малювати – фотографувати.
**Сіква – гвоздика.


ХИТРА ВИДРА, ТА САРНА ТЕЖ НЕ ДУРНА

Цілих два тижні Павло Цебрик з Петром Коритом ходили переконувати стару Гафічку записатися до «товаришії1», та пусто дурно: «Приходьте завтра, паночки дорогі!», «ще подумаю...», «та куда мені старій?..». І так від сьогодні до завтра – пиши, пане, пропало!
– Які ви в біса комуністи!?. Га?.. – ревів не своїм голосом Митро Чабрик, секретар місцевої організації, – Як будувати соціалізм з такими туманими як ви?.. Га?.. Та стара кобила бреше, аж гай шумить, а ви ходите до неї, як Іцик до Єрусалиму і що з того, га?..
– Товаришу Чабри... – пробував оправдовуватись Павло Цебрик.
– Ніяке товаришу! До кінця тижня хочу побачити заяву, підписану старою, на моєму столі! Якщо ні, то опинитеся в Барагані – там потрібно рук будувати соціалізм, а тут? Тут потрібний розуму, а у вас його, як у цапа молока.
– Та бо ми її останнім часом не можемо знайти вдома, ніби під землю залізла! – знизив плечима Петро Корито.
– Тоді добудьте її з-під землі, мене мало обходить, де пропала баба, я хочу, щоб в суботу на моїм столі лежала бабина заява, ясно!?
– Ясно, товаришу Чабрик!
Друго дня, на зорі, ще «ні треті півні не співали», як Петро з Павлом стукали в двері старої Афічки. Бо «Стукайте та відкриється вам!» – пише в Святім Писанію, але бідним актівистам не відкрив ніхто. І хто б їм міг відкрити? Стара Афічка «вдерла» з дому, ще коли півні хропли.
– Єйзуш2 би єй побив! – сплюнув сердито Цебрик.
– Ця баба в гріб нас покладе, – зітхнув Корито.
Вирішили чекати, іншого виходу в них не було. Чекатимуть аж би до другого Христового пришествія і запишуть кляту Гафічку у «товаришію», бо з цим Чабриком озон-перц3 пробудяться в Барагані...
І так, сидячи на призьбі, то розмовляючи про всяку всячину, то хроплячи, що аж вікна дзеленкотіли, виконували соціалістичний обов’язок, але баба появилася тільки під вечір, коли їхні голодні кишки воркотіли, як коти у марті.
З бисагами на плечах, з довгою, як в патріярхів, палицею в руці, Гафічка глипнула на них, як свята Варвара на мучеників, і почала обводити їх округ пальця:
– Ой, які то в мене файні гості, а я... Та прошу, прошу заходіть до хати! Я запізнилась, бо поверталась пішком з Сиготу, та зате купила-м нулашного хліба, зараз угощу вас, у мене й солонини є будженої, і кирнаца4 доброго, яєць зварю, і чарка слив’янки знайдеться для вас, паночки... Та сідайте, сідайте, я в кліп ока, тільки водички свіжої занесу... Та ви сідайте! – посміхнулася до них стара, виходячи з хати з відром у руці.
Як почули бідні Петро з Павлом про сало та ковбаску, то не встигали ковтати слину, стільки її покотилося їхніми голодними горлами. І так ковтали її до пізньої ночі, бо Афічка не повернулась.
Другого дня сховавшись в кукурудзі, наче руські партизани в Татрах, актівисти пантрували на стару, і таки дочекалися.
Коли повернулася, заскочили до хати, Павло сів напроти вікна, а Петро зупинився, як граб, біля порога.
«Тікай, бабо, куда хоч!» – посміхнулася стара і давай до них:
– Куда мені, старому опудалові, між такі гарні та молоді товариші лізти?..
– Ми всі рівні, тітко, бо комуністична партія...
– Коли були мадяри, нам хліб продавали, а як прийшли товариші, нема й муки на книші. А як прийдуть комуністи, то не будемо ні їсти, не треба мені вашої т«товаришії»!– махнула стара рукою і взялася розпалювати вогонь в печі.
– Та ви дивіться, зараз всі люди записалися, а ви ні та ні! – з докором сказав Цебрик.
– Та в мене ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні, потрібна я «товаришії», як блохи котюзі.
– У вас, Гафічко, є земля! – додав Корито.
– Є!.. Є в мене, слава Богу, земличка, бо-м не пропила, як твуй няньо у Дувидовуй корчмі! Ані не пройграла в карти, як старий Цебрик! Ану, вон мені з хати, помийняки остатні, бо кочергою голови потрощу! – розлютилася стара. – Ану, дивись на них, померти не дають спокійно! Та де я діну ту землю, де?.. Візьму з собою на кодришур? Як застину, то пишіть та записуйте мене, поки вам пальці не спухнуть, а тепер залиште в спокою мен, бо!..
Та останні слова товариші, мабуть, не почули, бо вискочили з хати, як з канона.
– Справжні комуністи борються з класовими ворогами, а ви не здатні бабу Гафічку до «товаришії» записати? Не показуйтеся більше на мої очі, бо опинитеся в Барагані! – пригрозив їм Чабрик.
– Товаришу Чабрик, доручіть мені, будь ласка, це завдання, і до вечора Гафічка буде в «товаришії», гарантую вам! – самовпевнено заявила Анничка Кудийдеш, яку в селі прозвали Аною Паукер5 за її вірність комуністичнії партії.
– Ану, товаришко Анно, доведіть оцим квадратним дурням, що вони не варті ні замерзлої цибулини, – зрадів Чабрик.
Анничці Кудийдеш таки вдалося до вечора записати стару до «товаришії».
Брехнею перехитрила її:
– Ой, Гафічко, комуністи хотять церкву розвалити! Та я ходжу від хати до хати, підписи збираю, може вдастся церкву врятувати.
– А Ілій би їх спалив з комуністами, всіх, до останньої лаби! Розігнили б верх землі з окаянниками! А би їх...
– Давайте, Гафічко, підпишіться і ви, – перервала її Анничка, бо не хотілось їй слухати те проклятя, яке, в першу чергу було для неї.
– Та я, тетина панічко, радо б ся підписала, та письма знаю, як Бурянцю цап, – відповіла стара.
– Ані не треба, Гафічко, ви лиш поставте палець ось тут в чорнило, а потім ось тут на папір під вашим іменем, ось так! – тупцювала з радощів Анничка.
– Аби тих комуністів небеснов мітлов Господь в пекло замів, аби... – супроводила її, клянучи, Гафічка, аж до самих воріт.
– Браво, товаришко Кудийдеш! Ось, бачите йолопи, як виконується політичне завдання? – похвалив її Чабрик.
Та короткою виявилась їхня радість, бо тільки виорали Гафіччину ниву і засіяли осінню пшеницю, як стара дала їх до суду за те, що «сплюндрували їй земличку».
Це не сподобалось товаришам з повіту, бо вони вчили без шуму колектівізувати села.
– Чому ви, тетко, подали до суду, адже ви самі погодилися вступити до «товаришії», ось, тут ваша заява з відбитком вашого пальця!
– Так, високосвітлий паночку, мій! Ця помийниця насилу встромила мій палець в тінту6, а потім – штовх на папір! Штовхали би єй чорти вилами в розпаленій геєні!
– Неправда, товариші! – підстрибнув, як опарений, Митро Чабрик, – Товаришка Кудийдеш одна з...
– Високосвітлий паночку! – звернулася Гафічка до судді, перебиваючи Митра. – Та я як була-м хотіла записатися в ту прокляту «товаришію», то підписала була-м своїм іменем, бо я письмо познаю май добре, як оця окаянниця, – пишу і читаю по руськи, по волоськи, та ще й по мадярськи, ану дивітся лиш, – сказала стара, і підійшла до столу судді і, взявши ручку, надто каліграфічними буквами написала на папері: Проданюк Гафічка.
Суддя аж свиснув з подиву, а в залі всі розреготалися.
Суддя застеріг, щоб більше такого не траплялось і дав чесне слово Гафічці, що поки вона сама не захоче, її ніхто не примусить писатися до «товаришії».
Коли стара виходила з залу, моргнула на Анничку Кудийдеш і шепнула тій на вухо: «Хитрав видра, та сарна теж не дурна!».
1 Товаришія – сілськогосподарське товариство.
2 Єйзуш – Ісус (угор.).
3 Озон-перц – в одну мить.
4 Кирнац – ковбаска.
5 Ана Паукер – діяч компартії в 50-их роках.
6 Тінта – чорнило.

ХТО В БІСА ПОМИРАЄ!?..
(Гумористичне оповідання)

«Та казала мені мати:
– Синку, не жениса, –
Пий горівку, люби дівку,
Нічим не журиса!»
(З народної пісні.)

Вже три дні минуло, як Олекса Пикуряк зліг і більше не міг підвестись з ліжка. Хоча і не старий – «Бо шістдесятка – то не кінець життя! Ось, його ровесник Ілько Клепа зоставшись удівцем, минулого тижня одружився, а Микола Ровзин Анні Бохтеровуй у сімдесят дитину репнув, що вже й говорити про дев’яностоп’ятирічного Мочарника, який кожної середи ходить пішком до Сигота? Ні, шістедсятка – ще не кінець!» – підбадьорював себе Олекса, але скоро падав у розпач: «Та чи бодай один з них бідував так, як я? Напрацювався, або перемерз так, як я? Ні, це не старість, а лісорубська втома звалила мене з ніг! Видно, що вже так було суджено.» – важко зітхав, але скоро зерно надії знову проростало в його серці: «А може, це тільки простуда? Полежу кілька днів і видужаю, хто зна?». Але надія пропадала як тільки до хати заходила Одотя і, зупиняючись біля ліжка, ламала руки над ним і голосила: «Ой горе-е-е моїй голівоньці-і-і, горе-е-е!.. Хто захисти-и-ить бідну-у-у вдовицю-ю-ю?..».
– Цить, жоно, бо я ще видужаю, – зацитькував її.
– Та де вже ти видужаєш? Не топтати тобі вже зелену травку, ой не топтати, бо ти вже на смертній постелі, небоже! – не переставала ламати руки Одотя.
– То бодай не голоси наді мною, а зачекай, поки не простину, – попросив її Олекса.
– Та вже для тебе все одно, бо багато не маєш, ой не маєш, не має-є-єш!
Після таких слів у Олекси пропадала вся надія на видужання.
Четвертого дня він попросив Одотю привести лікаря:
– Хто зна, може, дасть мені інекцію, якість таблетки і видужаю.
– Ой, не треба вже тобі дохтора, не треба-а-а! – проспівала Одотя. – Тобі вже лиш лопата та сапа поможуть.
В Олекси мороз спиною поліз.
– Та хто його зна, Одо’, ти поклич дохтора, може?..
– Не дохтора, а попа йду та покличу, най висповідає тебе, бо вже до завтра не доживеш, ой не доживеш!
Священик висповідав Олексу, простив гріхи, помирував, одним словом приготував до останньої дороги, а Одотя знесла з горища чотири ялові дошки, покликала Дорофтея і той взявся майструвати для нього вічну «хатину».
Знадвору чути було як пилить дошки, та нібито не дошки пиляв, а Олексову душу. «Ну і не могли зачекати, поки сконаю, а потім збити копиршу!1», – з докором подумав Олекса.
– Но, Оле’, вже все готове! Наймила-м Коцора та мутула Багряного, аби чим ти задзвонит, взялися яму копати, і церковникові-м заплатила, і Дрейка прийде увечур, би тя скупала чим спочинеш, але треба дітей розділити земличков та сарачійов, що зостається по твоїй голові, бо як тя загребу, будуть лізти на мою голову. Я біжу за ними, а ти ще потерпи, а вже після того можеш собі конати спокійно!
Чекаючи дітей, Олекса полинув думкою у своє минуле – дитинство, молодість, і враз перелякався – як то з такого гарного та багатого парубка, з хатою серед села, дійшов такий стариган, живучи в дебрі поміж корчами?
* * *
Такого легіня, як Олекса Пикуряк, не було на все село. Високий та сильний, як дуб, гарний, як цар Давид з коштільських капличок, чемний, як вогонь, чесний, як голуб, хата нова серед села, дві пари волів, а землі... Нема що й говорити!
Не один батько крутився коло нього, надіючись, що засватає його дівку, не одна мати колінкувала молячись, щоб Господь направив Олексові ступні сватати її дочку, і не одна дівка завмирала, коли Олекса спиняв погляд на ній, не одна важко зітхала, не одна мріяла, не одна надіялася, а він «Ось кого висватав – Одотю Кирлібашину. Здурів парубок, не інше!», «Напоїла хлопця, або нагодувала чимось, інакше не може бути!», «Нема кому його навести, батьки повмирали, а братів, ні близьких родичів нема, далекі не сміють втручуватись», – дивувалися люди, але ніхто не посмів «відкрити» йому очі, окрім старого Петра Товкана.
– Ти, Оле’, знайшов би собі пару поміж людьми, а не ліз сватити дівку в таких нелюдів, як Кирлібаші! Хто доброго слова скаже про них? Старий тільки що й пантрає, аби щось украсти або затаїти, а стара зранку до вечора розношує брехні та снує плітки по чужих хатах, ще й ворожити знає, а дівка?.. Хіба ти не видиш, яке опудало? Мені, старому, такої б не треба, як ти будеш з такою жити?
Олекса не відповів нічого старому, тільки байдуже посміхнувся, але, видно його боліли ці слова, бо доніс це Кирлібашам, а Одотин батько підстрінув Товкана і трохи не побив:
– Яке тобі діло до моєї дівки, старий пердуне? Га!?. – горлав Дьорді Кирлібаш, хапнучичи його за груди і трясучи, що аж гудзики з сорочки пострибали. – Дивись, бо я тобі сонце запрячу! Ще раз посмій хоть словечком згадати мою фамілію!..
– Я тобі, хлопче, хотів добра, а ти уфистів2 тому головорізу – мало не задушив мене, – докорив Товкан Олексі, коли зустрів його, але той знову посміхнувся і пішов собі.
Він кохав Одотю. Сильно кохав! І більше його не цікавило нічого.
* * *
Не відав бідний Олекса, що то не кохання, а випитий в старої Кленихи могорич за куплену від неї на політок траву довів його до такого.
Не знав він, чому так дешево продає стара траву. Переказала чи він би не взяв на політок, бо її поле в межу з його полем, і то «одною дорогою» буде для нього. Пішов, домовився, заплатив, а стара «Випийте, та випийте, Олексо, бо воно так годиться!». І випив.
А в тій слив’янці мочилося коріння з німиці, яку Одотя Кирлібашина носила дев’ять тижнів у пазусі, і трохи води, в якій скупалася.
– Побачиш, він гинутиме за тобою! – запевняла її стара. – Ти лиш якось доберися, аби му око впало на тебе, а решту зробить те, що я му дам випити.
Олексове око впало на Одотю скоро, бо Дьорді Кирлібаш попросив його привезти смереки з Накладоватого: «Привези, Оле’, а моя з дівульов відроблять тобі, бо грошей тепер, навесні, знаєш і сам...»
Олекса привіз смереки, а вже через три тижні священик Хортик їм оглашки в церкві оголосив.
– Не забуду ніколи, яку наруку ви зробили мені, – заздрять всі дівки, най тріскають зі злості, а я буду собі найперша газдиня села! – раділа Одотя.
– Це ще не все, тетина! Тепер треба вміти як і що, а опісля все життя буде танцювати під твою дудку, беш видіти, лиш послухайся ще раз мене.
– Що скажете, те й зроблю.
– По-перше, коли вертатиметесь з вінчання, постарайся ступити ти першою через поріг хати, а по-друге, я приготовлю тобі фіртунку горівки, в якій мочився клонц з німої качки. Тоді все життя ме мовчати і не зможе жити без тебе, як качка без води, тоді веди перед, як хоч, а він ні слово не відкаже.
І Одотя повела перед. Так повела, що люди билися по роту і хрестилися, говорячи: «Сохрани, Боже, від такого розуму, як у Пикуряка!».
У два місяці після їхнього весілля Олекса продав хату у селі і перебрався до Кирлібаша!
– У своїй хаті командуй ним, як захоч, а як му не тецік, – «забирайся на мамини-ті гіллі!» – радила Клениха Одоті.
Олекса спочатку вертів носом, але Кирлібаш переконав його:
– Тут, на окраїні, живеться, як в пазусі Авраама, – до лісу рукою дотягнеш, маржинку пусти з хліва і забудь за неї до вечора, а кури до сусіда не забіжать, плота не треба, – газдуй собі на здоров’я.
І газдував Олекса. «Ніч го прожерла, ніч го висра...», – як кажуть старі люди про тих, що працюють з ранку до пізньої ночі. Через кілька років ходив у діравих постолах та дрантивій свиті, гірш від наймитів. В село сходив тільки на Великодні та Різдвяні свята. Та нічого, ходила Одотя і вмісто нього! Вирушала ранком та поверталась вечором. А подеколи й по два-три дні не приходила, бо в куми Мачанки не нагуляєшся за один вечір, та ще коли прийде Поштарик з гармошков, а Дрімух з фловтою. То так нагуляється Одотя, що відлежує опісля.
Вона не боялася Олекси, бо ні разу не підняв голос на неї, але, повертаючись додому після таких гулів, щоб уникнути його невинного погляду, коли наближалася до хати, починала галайкати здалеку:
– Оле’, бери, Олексику маржину та втікай у Канюччину Яму, бо габоров3 неборе, габоров!
Олекса випускав скоро худобу з хліва, кидав у трайстру кицку мамалиги, дробок солі та дві-три цибулини і ганяв щодуху до рипи, де кілька днів рятував худобину то від руських, то від німців, залежить – хто починав габоров у Одитиних вигаданих казках.
* * *
Поринувши в спогади, Олекса забув, що він на смертній постелі і хотів піднятися, але в ту хвилину до хати увійшла Одотя з синами Дьордієм, Павлом, Олексою та дочками Катариною, і Доцею.
– Ось тут твої діти-и-и, розділи їх сарачієв, розділи-и-и, бо ти більше продав, ніж надбав за своє життя.
Олекса нібито не почув лихословіє жінки і почав захриплим голосом:
– Нива у Прицаринку хай буде Дьордійова.
– Та що ти? Прицаринок най хоснує Доця, а Дьордійові дай сад у Грицкові.
Олекса глянув скоса на жінку, але стримався і не перечив їй.
– На Переході нива велика, поділять її Павло з Олексом між собою.
– Ні, ні, ні! – занікала Одотя. – Ціла нива на переході най буду Катерині, вони доньки, а донькам...
Олекса відчув вперше у своїм житті, як гнів котиться клубком з-під його грудей і застрягає в горлі, але знайшов сили продовжити:
– На Кременищі даю Павлові.
– Ні! Павлові в Стижереті, а на Кременищу Олексі! – рішуче сказала Одотя.
Цього разу Олекса відчув, як гнів закипів у ньому і як сила опанувала його тіло, а неміч кудись зникла. Тоді він не тільки піднявся, а просто накинувся на Одотю, як шуліка на курку, і одним поличманом повалив її на землю, обмотав косу округ руки, посяг за кочергою і почав краяти куда попало:
– Хто в біса помирає в цій хаті – я ци ти? – ревів зі злості як віл.
– Т-т-ти! Ря-ря-т-т-туйте! – кричала перелякана Одотя.
Але рятувати не було кому, бо Олекса гримнув на синів та дочок:
– Зараз і вам ребра поламаю, прийшли загребсти жового в землю, га?
Ті розбіглися котрий куди, а він повернувся до своєї Одоті і так репіжив, що аж рука зомліла, а Одотя вже не мала сили кричати, лиш важко зойкала.
– Це за все, що я перетерпів від тебе! – сплюнув сердито Олекса, відпустив косу з рук і кинув кочергу в кут. – І запиши собі добре в диню – закочу лаби, коли захочу, не коли ти захоч, а тепер піду гуляти. А ти бери маржини та ховайся в рипу, бо як ся верну, почне габоров!
Олекса переодягнувся в чистий одяг, обув нові чоботи – цього вечора він погуляє і почестує всіх, хто тільки зайде до корчми, адже він і так вже мав бути покійник.
Коли брав з-поза образа Миколи чудотворця гроші, йому здавалось, що святий посміхнувся і підморгнув йому.
1 Копиршу! – труна.
2 Фистіти – тут доносити.
3 Габоров – війна (угор.)


ЧЕСНІ ЖОНИ

(Гумористичне оповідання)

«Ой, жони, каже, жони,
Не будьте ворони,
Напийтеся горівочки,
Плещіть у долони...»
(З народної співанки)

1.
Марія Звіздариха нашибалась по хаті, як навіжена, що аж зомліла. Та зате в неї вже все в порядку – ліжко застелене свіжовипраною джергою, з-під якої звисало біла-пребіла бавовняна верета з вишиваними шовковою ниткою, червоними ружами, одяг на жердці гарно складений, як у єврейській крамниці, посуд перемитий, скло на гасовій лампі аж блищить, підлога підметена, ніде ні порошка. Одним словом, чисто, як в аптеці. «Най бачить кум Лотак різницю між мною і своєю фофнею1, яка миє посуд раз на тиждень, коли вже бачить, що мох проростає на нім. Не знаю як може жити з такою лінивою? Інший свиснув би їй в три боки і пішов би світ за очі. А він... Господи, що за чоловік! Мій Федур пуста мамалига – не обійме, не приголубить, ні слова солоденького від нього не почуєш, тільки: «Марі; де ми гачі, Марі; де ми постоли? Марі; злагодь бесаги! І все – бесаги на плечі та гайда в бутин! А кум?.. Нема що й говорити! Коли пригорне до себе, то аж світ закружляє, а на душі так солодко, так солодко...».
– Кумо! Ви вдома? – почувся знадвору голос Лотакової Василини.
«Тьфу! За вовка помовка, а вовк на порозі, який чорт її приніс?», – сплюнула сердито Марія, а потім ласкаво відповіла:
– Вдома кумочко, вдома, заходьте!
– Слава Йсусу Христу!
– Слава навіки Богу Святому! Сідайте, кумочко, давно вас не бачила.
– Ой не говоріть! Присяду трішки, хай ся осідає все добро! Раз не вистачає того часу та й годі! Ади, замісила на хліб, Гриць іде на Поґір, і думаю спечу хліба, бо коло овець, у бідних вівчарів тільки одна мамалига, а тут, дивлюся, тепша перегоріла, і кинуламся одним стихом до вас, чи не позичили б вашої?
– Як би ні! – відповіла Марія, дістаючи тепшу з-під стола. – Прошу, хоснуйтеся здорові!
– Ранком поверну.
– Не спішіть, я хліба не печу, бо Федур купованого приносить, щотижня повні бесаги.
– Ой, як вам добре! А я печу, печу, та не допечу, вже й тепша перегоріла, таки завтра піду до Лорінца і замовлю дві, коби лиш часу того вистачило.
– Ой, хоть мовчіть – нема часу ні дихати з-поза тієї роботи. Не знаю ні в селі, що коїться, ви часом не чули щось нового?
– Ой та що ви кумочко? Голови собі не бачу – стільки того клопоту, що й не говоріть...
– А хіба в мене ні? Від ранку до вечора – то се, то те, а вечором не слідно з тієї біганини нічого, вже рук своїх не розумію стільки...
– А чи ви чули кумочко, яке гасло ходить по селу? – перебиває її Василина.
– Ні, не чула нічого, кажіть, кумочко, кажіть!
– Не знаю чи правда, але всі так говорять, що...
– Якщо всі говорять, то правда, бо де вогню нема, там ні дим не куриться!
– Я теж так собі думаю, бо не висмоктали би таке жони з пальця.
– Так, так, та кажіть вже, кумо, що ви чули?
– Та говорять, що пан биров ходить до Аннички Дьордьолюкової, лісникової жінки.
– Не говоріть!
– Бачите!.. Мені теж не приходило вірити.
– Хто б таке смів подумати? Така порядна та побожна, – одне утренічко, одну вечурню не втратить, а про службу нема що й говорити...
– Бачите? Міроносиця одна! І шовкова хустка, і лакові черевики, від бирова – подарок, а чоловікові бреше, що сама купила.
– Не говоріть!
– Би-м так діждала хліба спекти! Сама нотаришка2 розказувала мені. Я їй носила сметани та яєць, і так,слово послово почали бесіду про Анничку, а вона мені розказала, що пан Єчі сам бачив, як биру купував у місті, шовкову хустку й лакові черевики. Хвалився, що нібито жінці купує. Та хто бачив його жінку в них? Бачили ви, то бачила і я! Та зате Анничка вийшла в неділю обута та вдягнена, як чічка.
– Це з превеликого добра, кумочко!
– Так, так, кумочко з буяйства – кожного досить, а працювати нічого, бо на все наймає робітників, ще й коло хати має слугу – старого Мургаша, який все обійде, обпораїть, навіть і подвір’я замете, кому так добре, як їй?
– Господи, як одним жонам добре!
– Бачите, кумочко! Та не вміють шанувати добро, а в мене стільки тієї роботи, що...
– Ой, не говоріть, кумочко! В мене.., – перебила її Марія, але Василина не дала їй докінчити.
– Ой, я сіла та присіла, ще тісто переросте почерез корито. Щасливої вам ночі, кумочко!
– Так само й вам, кумочко!
«Щасливої ночі мені бажає. Ха-ха-ха! Якби знала, які щасливі ночі в мене з її Грицьком, то тріснула б від злості, як гадина. Ще сміє щось говорити про Анничку Дьордьолюкову?.. Не дивиться сама на себе, що Дьордьолюк зараз чи не щоночі ходить до неї? Хіба не розказувала мені стара Семениха? Ні не відає кум, що за птиця його жінка! Та чорт з нею! Ліпше піду за вином у підвал, кум дуже любить вино».
2
«Уб’ю! Уб’ю та го удсижу, маму му тоту солодку із Лотаком! А їй шию відкручу, як гадині, аби знала як ся тігати із кумом, побий єй День Божий із суков! Розгуляласа на моїх плечах, а ти Фе’ роби, – мерзни та опрівай, аби ґайді тикняло стелитися під Лотака, уб’ю тай ґата!» – шептав стискаючи кулаки Федур Звіздарь, змагаючи горі Грушниками з важкими бесагами на плечах, лаючи та проклинаючи, аби не втратити кураж. Але з кожним кроком його гнів кудись-то зникав, ніби розсіювався по дорозі, і він вже не був такий впевнений, що може убити Лотака та «відкрутити шию суці, яка розгулялася на його плечах».
«Ребра му поломню, аби тямив, ондьол3, би го побив з курвашем! А їй... їй хоть два-три поличмани: фівк утці, фівк утти, та ще оден по потилици, на! Абис тямила, што я твій ґазда, ні Лотак!», – розмахував руками Федур, що аж у повітрі свистіло, та коли переходив Іванкову поточину і побачив світло у вікнах своєї хатини, його гнів кудись-то зник зовсім, не залишивши за собою ні сліду, але він пробував зі всіх зусиль знову розгніватися: «Ще раз най попробує Лотак перейти мій поріг, та го вижену з хати, як пса на мороз, кум не кум, але... А її уганю, як свинне корито, аби ня тямила до своєї дошки».
Коли Федур зайшов до хати, Марія трохи з ніг не повалилася:
– Ф-ф-е, ото ти?
– Я! Що темно, ци уже не довижаєш? – пробував вдавати з себе розлюченого.
– Але ти, Федурику, казав што лиш у суботу прийдеш, – лащилася біля нього Марія, допомагаючи знімати бесаги з плеч.
– Та казав, але...
– Що таке, золотику, кажи, газдику, що?
– Та бутинароші казали, що коли я іду з дому, у нас ночує кум Лотак.
– А осліпли би, аби дав Бох! – сплеснула руками Марія, – А ти віриш всяким п’яницям, ци рідній жінці, яка...
– Тобі, Марічко, вірю, тульки тобі, але...
– Що соколику, що, кажи!
– Та й наставник Курило казав, що...
– А білма би му на очах повилізали з помийняком бородатим! Та ти йому, Федурику, віриш, чи рідній жінці, жінці, котра...
– Тобі, Марічко, тобі, але я своїми очіма видів, що...
– Що, срібненький, що?..
– Що кум Лотак залицяєтся...
– А, оч-ч-ч... Федурику, золотику, соколику... Ти своїм очам віриш, чи мені, рідній жінці? Йой, як я мушу затратися з-поза вонячих бутинаришу! Йой, як мушу загибати з-поза бородатого Курила! Йой, як мушу скочіти із берда, бо ти віруєш своїм очам, а не ріднуй жінці!..
– Тобі вірю, Марічко, тобі, лиш бе-с не скоїла штос собі, газдинько!
– Тоді аж віриш, чому слухаєш усяких помийняків, з-поза них останешса одівцем, бо я...
– Що ти, Марічко, я тобі вірю, лиш тобі, ще хоч один аби посмів про тебе дихнути лихого слова та я його: фівк утці, фівк утти, аби тямив до своєї дошки! – розмахався руками Федур, відчуваючи як кипить в його серці гнів протів «вонячих бутинарошу», які посміли б ще хоть раз про його жінку...
«Господи, таж тут зараз кум! – пригадала собі Марія. – Що мені робити?».
– О-о-й, Феду-у-у-ри-и-и-ку-у-у! – простогнала Марія.
– Що з тобою, газдинько? – перелякався Федур.
– Йой, відай помираю, Федурику!
– Що ти Марічко говориш? Що тобі подати, чим допомогти? – тер безпомічно руки Федур.
– Йой, біжи швидко до куми Василини, вона має таблеток від немочі, позич одну-дві. Ой, йо-йой, на кого тебе лишу бідного та безпорадного, на кого, ґазди-и-и-ку, на ко-го-о-о?
– Біжу, Марічко, біжу! Хоч на край світу побіг би, лиш би ти не померла. Боже мій! – трохи не розплакався Федур, виходячи з хати.
«Вони зустрінуться на вулиці, і кум дасть собі справу та не зайде цього вечора», – хитро посміхнулася Марія.
3.
Гриць Лотак сидів на ослінчику та взував постоли. Василина пакувала йому бесаги і спішила на нього:
– Скоріш, чоловіче, бо вже сутеніє, ще, не дай Бог, натрапиш на ведмедя, бо ніч своє право має.
– Не переживай, не страшний для мене він!
– Стршний нестрашний, але ліпше не зустрічатися з ним. Хіба ти забув, як убив Фелика в Корнеті?
– То зовсім інше діло, Васили’, Фелик стріляв у нього і таки поранив, а розлючений звір... Боронь Боже! А інакше ведмідь утікає від людей, бо люди сьогодні зліші від звірів.
– Утікає не втікає, але береженого і Бог бережить.
– Ось, яка вона в мене боязливка, – посміхнувся Гриць і, встаючи з стільця, обняв її.
– Коли б ти знав, Грицю, ой, коли б ти знав, скільки я переживаю, а скільки сліз виплакала ночами, коли тебе нема вдома, – зітхнула Василина.
– Айбо, коли ти така дурненька, що зі мною може трапитися коло овець? То не бутин, Васили’, – заспокоював її Гриць, а потім спитав:
– Ти поставила пляшку з горівкою?
– Все поставила – пляшку, цигарки і вовняні капчури – все!
– Ну, тоді я пішов, – промовив Гриць, закладаючи бесаги на плечі.
– Йди з Богом, Грицьку, та повертайся скоро!
– Післязавтра, Василинко, тільки післязавтра, – додав Гриць цілуючи її.
Тільки що Гриць вийшов, як Василина кинулася закривати фіранком вікно. «Вікно незакрите – Гриць вдома, вікно закрите – Гриця нема, – для Юрка дорога вільна! Ха-ха-ха!.. Добре, що не передумав Гриць». Та ледве вспіла закрити вікно, як в двері хтось постукав.
– Невже.., – прошептала, відкриваючи двері.
– Добрий вечір, чічко! – на порозі, появився Юрко Дьордьолюк.
– Юрку, міг би ще зачекати, Гриць тільки що вийшов, – з докором сказала Василина, обнімаючи його.
– Ха-ха-ха! Думаєш, я не бачив, коли твій Грицько вийшов?
– Ти зустрічався з ним, він тебе бачив? – перелякалася Василина.
– Заспокійся, зозулько! Не зустрічався я з твоїм Грицьком і не бачив він мене.
– Тоді, де бачив його?
– Ха-ха-ха! Де бачив? Тут, у хаті, бачив і як ви слинились.
– Юрчику, невже ти ревнуєш мене до чоловіка? Ти вартував під вікном, не грайся з вогнем, бо попечеш нас обоїх.
– Ха-ха-ха! Боїшся, чічко? Хто води боїться, той рибу не їсть.
– Була б нам темна риба, якби дізнався Грицько.
– Не бійся, кохана, лісник знайде причину зайти будь до кого і в будь котрий час.
– І до багатьох молодиць ти знаходиш причину заходити «в будь котрий час»?
– А цікавить дуже?
– Цікавить.
– Ну, тоді скажу – тільки до тебе.
– Ов-ва, болить мене голова, ще й коліно та нога. А чому ти тільки до мене заходиш?
– Тому, що ти ночами переживаєш та плачеш за Грицьком.
– І це ти вислухав, шибенику?
– Вислухав і те як ти його ведмедем лякала, лиш би швидко позбутися. Ха-ха-ха! – розсміявся Юрко, витягаючи з кишені пакунчик загорнутий в червоний папір.
– А то що?
– Сюрприз для тебе!
– Сюр-р-р... що?
– Сюр-приз, – несподіваний подаруночок, – пояснив Юрко.
– Сподіваний-несподіваний, але це для панночок з міста, а ми прості молодиці, чесні жони кохаємо любків і без отих несподіваних подаруночків,
– І багато таких любків ти кохаєш «без отих несподіваних подаруночків?»
– Цікаво?
– Ні!
– Ну, тоді не допитуй, бо швидко постарієш, – посміхнулась Василина, сідаючи йому на коліна, але скоро схопилася й перелякано прошептала:
– Хтось іде! Господи, це Гриць повернувся, він уб’є тебе! Ховайся скоро!
– Д-д-де? – перелякано задеденів Юрко.
– Де, де? Заховайся під ліжко!
– Свят, свят єси ти Господи, не погуби душі невинної, – шептав Грицько, ховаючись під ліжко.
– Іду, вже іду! – відповіла Василина, відкриваючи двері. – А то ви, куме, а я думала, що то мій Грицько повернувся.
– А хіба кум Гриць не вдома? – навіть не привітавшись, посміхнувся Федур, дивлячись на Юркові ноги, які стриміли з-під ліжка.
– Ні куме пішов на Поґір.
– Ха-ха-ха! Як міг кум Гриць піти на Поґір, коли його ноги під ліжком?
Василина засторопіла.
– А-а-а, то не Грицеві ноги...
– Не Грицеві, кажете?
– Ні куме, не Грицеві!
– Ха-ха-ха! – розміявся знову Федур, а потім серйозним тоном запитав: – А тоді чиї?
– Слухайте, кумочку, не навожуйте біду на мою голову! Я даю вам п’ять літрів слив’янки, а ви забудьте, що бачили якісь там ноги під моїм ліжком.
– П’ять кажете, кумо?
– П’ять, п’ять кумочку, – зраділа Василина.
– Маєте мене за дурня?
– Що ви говорите, куме?
– Та те, що за п’ять літрів не знаю чи варто тримати язика за зубами, коли він свербить, – це надто важке діло.
– А скільки, куме?
– Десять!
– Десять?! – трохи не скрикнула Василина.
– Десять, кумочко, десять, і хочу бачити господаря ніг.
– Бідна моя головонько, який вас чорт, куме, приніс в цей час? Ой, занапастите ви мою душу, беріть, куме, п’ять та йдіть з Богом!
– Кумо!.. Ви свою душу занапастили самі, а я свого не попущу нізащо в світі!
– Чорт з вами, куме! Даю вам десять, але забудьте про ноги!
– Кумо!.. Тут я кладу умови, а не ви!
– Бійтесь, кумочку, Бога Святого, яка вам хосна з того, що побачите хто під моїм ліжком?
– Може й хосна, може й не хосна, звідки мені знати, поки не побачу?
– Годі Юрчику, виходь! Знаю я кума, свого не попустить, – впертий, як цап.
– Ха-ха-ха, ой-йо-йой! – розміявся Федур, лускаючи себе по колінах, коли лісник Юрко Дьордьолюк почав рачкувати задом з-під ліжка. – Якого дідька ви, пане, залізли під Грицеве ліжко?
– Я... я... гм, я при-прийшов, мене Г-г-гриць про-просив два дуби помаркувати, та я...
– Ха-ха-ха! І відколи в Гриця під ліжком дуби ростуть? Ха-ха-ха... І чим хотіли ви їх маркувати, чи не тими жіночими трусиками, що висять з вашого пакунка?
Засоромлений Дьордьолюк заховав руки позаду себе і пробував викрутитися з халепи.
– Та-та я, я сьогодні ті-тільки домовитися при-при...
– Та-а-ак?
– Ч-чесне слово! Бих так жив!
– Цікаво з ким ви домовлялися під ліжком? Ха-ха-ха! – розреготався знову Гриць.
– Куме! – перервала їх Василина. – Тепер, коли побачили хто був під ліжком, ходіть, я вам дам з підвалу десять літрів слив’янки, а ви нікому ні словечка!
– П’ятнадцять!
– Що ви куме!
– Те що чули, – п’ятнадцять літрів слив’янки з осінніх слив!
– Куме! Та ми ж домовились, що...
– Ніякої домови не було, – перервав її Федур. – Торг ще не закінчено.
– Спадайте, куме, на Бога! З п’ять літрів на десять, а з десять на п’ятнадцять...
– Я страх люблю торгуватись, – хитро посміхнувся Федур.
– Коли вас нічого не коштує, то любите.
– Як то нічого не коштує, а моє мовчання? Язик свербітиме, а я змушений буду мовчати, хіба цього не досить?
– Замовкли б ви, куме, навіки, би дав Бог! – розлютилася Василина, але скоро оплахла, – даю вам, куме, дванадцять.
– П’ятнадцять! Я свого нізащо в світі не попущу!
– Бог з вами! Ходімте я дам вам п’ятнадцять, – погодилася Василина.
– І дві кури! – додав Федур.
– Боли би на вас великі сіли, куме! Не дам, не дам нічого, ні-чо-го! Ось, що вам дам! – підсунула йому дулю під ніс. – А тепер вон з моєї хати, щоб і сліду вашого тут не було, бо кочергою голову розколю, як гарбуз! – розкричалася та розмахалася руками на Федура.
– Як собі хочете, кумо. Не даєте, то не давайте, я навіть рад, що не треба язика за зубами держати, – посміхнувся Федур і перед тим як виходити, додав: – Цікаво, що скаже кум Гриць на це?
Василина зиркнула на Юрка, він на Василину...
– Що ти наробила?.. Ой, що ти наробила?.. Занапастила ти нас обоїх! Треба було дати йому все, що просив, що буде як дізнається Гриць?
– Біжу і заверну його.
– Біжи, Василинко, біжи! – погодився Юрко. – «Ой, Господи! Ну й накурварився я, як дізнає про це Гриць, то мені амінь, бо той не знає багато!».
Федур спочатку нібито не хотів повертатися, мовляв, ви ж мене з хати вигнали, але перелякана Василина трохи не в ноги падала йому – благала та молила з сльозами на очах. «Так вам треба! – радів Федур. – Тепер затанцюєте, як я вам задримбаю!»
Коли увійшли в хату, Юрко зрадів йому, немов побачив рідного брата, а Василина налила в чарки горівки, щоб могорич випити, як на справжньому торзі.
– Випийте поки я приготовлю вам горівку та кури.
– Вип’ємо, вип’ємо, бо мені ще треба з паном Дьордьолюком порозмовляти, – посміхнувся хитро Федур.
– Куме!.. – глипнула на нього Василина.
– Про що хочете зі мною розмовляти? – запитав Юрко.
– Я хочу трохи поторгувати з вами, пане ягер4!
– Як це? – здивувався Юрко.
– Куме! – сплеснула руками Василина.
– Хіба я вам не говорив, що страх люблю торгуватись, – підморгнув Федур.
– Хіба ми вже не торгували досить, куме? Ось і могорич на столі! Торгував би чорт вашою шкурою!
– Це правда! Я з вами, кумо, торг закінчив, а з паном ягером тільки починаю.
– Господи, куме!.. Ви зовсім безсовісні?
– Ха-ха-ха! – розміявся Федур. – Ось, і знайшлись мені совісні. Вас, пане ягер, совість загнала під Грицеве ліжко?
– Досить! Говори, що вимагаєш від мене і закінчім раз і назавжди цю комедію! – набрався сміливості Юрко.
– Ви розумна людина і знаєте, що мовчання купується дорогою ціною.
– Знаю, чорт би забрав те мовчання!
– Головне, пане, – мовчання, головне!
– Цей безбожник вимагає за своє мовчання, як дідько за матір, – зітхнула Василина.
– Я безбожник, кумо? Я, котрий чесно торгую своїм мовчанням, чи ви, які прелюбодійствуєте, га?.. Ніде в Святому Письмі не заборонено чесно торгувати, а навпаки Божа заповідь глаголить: «Не желай жони ближнього твого!».
– Годі! Кажи, що ти вимагаєш за твоє кляте мовчання? – втратив терпіння Юрко.
– Дасте мені десять смерек з Ялинки Урстиної!
– Добре, дам, чорт з тобою!
– Чекайте, це ще не все!
– Як не все?
– Ви ж самі призналися, що мовчання дороге.
– Кажи вже раз і йди з моєї голови!
– Ваш годинник!
– Що?!.. Ти здурів?
– Ні, пане, не дурний я.
– Та це ж золотий годинник!
– Мовчання теж золоте!
– Ти гірш від злодія!
– Ні, пане, я не злодій, не хочете, то і не треба. Я пішов!
– Ні, ні, ні! – скрикнули в один голос Юрко з Василиною.
– Добре, як скажете ви.
– Федуре, це ж забагато, – лагідним голосом промовив Юрко.
– Як хочете, пане, або... або...
– Хай буде, але нікому ні пис-с-с! – знімаючи годинника з руки, сказав Юрко.
– Про що ви, пане? Я не знаю нічого, пробачте, важкий на голову забуваю все, –хитро посміхнувся Юрко.
4.
Марія не мала спокою, ходила по хаті прислухаючись чи не повертається Федур.
– Накінець-то іде! – прошептала.
Та на її здивування до хати зайшов не Федур, а Грицько Лотак.
– Куме Грицьку, що ви тут шукаєте в цей час? – перелякано запитала.
– Як, хіба ж ми не домовлялися? – здивувався Гриць.
– Так, але повернувся Федур!
– Де він? –перелякався Гриць.
– Пішов до вас.
– До мене, за чим?
– Послала його ніби таблеток позичити, надіючись, що ви зустрінетесь.
– А мене нечистий до корчми заніс.
– Федур щось здогадується, ідіть швидко звідси, бо як зловить вас, то...
– Зловить вітра в полі, – я зник, бувайте здорові, кумо!
– Ідіть з Богом, куме, і поки не втихомириться... – не доказала Марія, бо хтось загупкав ногами під поргом. – В комору, в комору, куме, бо він порубає вас сокирою!
Гриць кинувся до комори, а Марія лягла в ліжко й почала стогнати.
– Де ти стільки сидів? Добре б тебе за смертев послати...
– Би ти знала яку комедію я гостив, то мовчала б тихо.
– Що за комедію, таблетки приніс?
– Ой! – луснув себе Федур по голові. – Забув!
– Тоді якого біса ти до куми ходив? – розгнівалася Марія.
– Та за таблетками, але через оце забув, – посміхнувся Федур, ставлячи корчагу на стіл.
– Що в корчазі?
– Як що? – здивувався Федур. – Що інше може бути в корчазі, як не горівка?.. Міцна, як вогонь, з осінних слив.
– Хіба в нас нема горівки? – здивувалася Марія.
– Є! Не хочу гнівити Бога, але такої горівки, як в кума Гриця, нема на все село, це будь-хто знає.
– Ти купив, чи позичів?
– Купило-притупило, а який позичай такий віддавай, – посміхнувся Федур і додав: – Ні, не купував, але ні не позичав.
– Украв!?.. – перелякалася Марія.
– Що ти, жоно, хіба я колись крав?..
– Тоді?
– Я чесно виторгував від куми Василини і не тільки горівку, а й дві білі кури, того фелю, що кум Гриць з Сукмарю5 привіз.
– Що ти мелеш, чи не здурів?
– Так само мені і Дьордьолюк казав, коли віддавав свого золотого годинника. Ось він! Та ще й десять смерек з Ялинки Урстиної можу зрубати їх, коли захочу.
– Навіщо вони дали тобі все це? Ти таке мені «намолов», що нічого не розумію.
– Що не розумієш, то й не дивно, думаєш я розумію?.. Ха-ха-ха!.. Поплутаний світ – я приходжу додому, щоб зловити свою жінку з кумом Лотаком, а зловив кумову жінку з ягером Дьордьолюком, – з переляку під ліжко заховався як щур. Ха-ха-ха!.. – розреготався Федур.
– З ягером?.. – зраділа Марія, але Федур не мав коли повторити, бо з комори вискочив Гриць, горлаючи:
– Що, що ви, куме? Я вб’ю його – порубаю клятого, сокирою посічу, а її… – погрозив кулаком, – її, підвішу за одно ребро, як суку, Бог би їх побив!
Федур спочатку випулив очі на Гриця, а опісля вхопив з кута сокиру.
– Що ви шукаєте, куме, в моїй коморі? –хотів вдавати з себе розлюченого, але не виходило, бо був досить задоволений своїм торгом, щоб зміг так відразу розлютитись, але все ж таки закричав: Га, кажіть!.. Бо вас тут на мак посічу і викину на смітник!
Гриць, на відміну від нього, був надто розлючений, щоб перелякатись сокири, і сердито відповів:
– Те саме шукаю у вашій коморі, що й Дьордьолюк під моїм ліжком!
Така відповідь трохи-потрохи розбудила гнів у Федоровім серці. Він підняв сокиру на Гриця.
– Так це правда?.. Я уб’ю вас куме!
– Господи Боже мій! – кинулася поміж них Марія. – Федорику!.. Не занапасти собі душу, Федорику-у-у!.. Ой, що я наробила?.. Бійся Бога, Федорику-у-у!..
Від того «Федорику-у-у» у Федура запалали очі гнівом «Ага, бояться», – зрадів. «Значить, бояться! Го-го-го, ну покажу я вам, де раки зимують!». Але з радощів, що його бояться, весь гнів кудись-то зник.
– Слухайте, куме, відпустіть мене! Я розрахуюсь з Дьордьолюком і повернусь. Клянуся Богом, що повернусь, і тоді робіть зі мною, що хочете, – пробував хитрувати Гриць.
– Яке мені діло до того, що у вас з ягером?.. Я зловив вас у моєї жінки і маю право бодай ребра вам переламати.
– Куме, ви розумний чоловік! Яка буде вам хосна з того, що ви мені ребра поламаєте, або уб’єте?.. За це можете в темницю потрапити, а до того буде сміху на все село, що вас зрадила жінка, треба вам цього?
– Це так, – погодився Федур. – Але знайте, що це вас не обийде дешево!
– Що захочете дам, лиш тільки не бийте! – зрадів Гриць.
– Ну, куме, тоді будемо по іншому – поторгуємо!
– Поторгуємо, куме! Даю вам, що запросите, лиш забудьте про цей неприємний трафунок.
– Дасте мені свою мадярську косу, ту, що купили в Пешті!
– Сівешно6 куме!
– І бербеницю бриндзі!
– Хай буде! – почухав Гриць потилицю.
– Та ще і вашу білу кобилу!
– Куме, що ви? – підскочив, як обпарений Гриць. – Ви знаєте скільки понужали мені за кобилу на сигутськуй торговиці?..
– Мене мало обходить скільки вам давали, чи не давали. Не забувайте чим ми торгуємо – моїм гонором, куме, го-но-ром! Вас можуть звідси винести ногами наперед!
– Ну, хай буде, але це все!
– Ой, дешево, зовсім дешево – вам повезло куме! Чи не так, Марічко?
– Так, Федурику, так, мені не жаль таких людей, що баламутять чесних жінок. Пробач мені, золотику!
– Поговоримо опісля, Марічко! А ви, куме, забирайтесь і більше через мій поріг не переступайте ні в доброму ні в лихому…
5.
Федурові не вдалось поговорити, з-загоряча з Марією, бо тільки вийшов Гриць, як до хати зайшла стара Семениха.
– Добрий вечір молоденята! Щасливі, здорові? Бачу світло, і думаю зайду трохи, а Гриця де так понесло, як з канона7?
– Правду ви мені говорили, Семенихо! – сплеснула руками Марія.
– Бачите, хіба я бреха? А, про що я вам говорила?
– Що бачили Дьордьолюка, виходячи на зорях від куми Василини.
– Бачите, хіба я бреха? А що бачили і ви?
– Федур застав його в куми Лотакової – заховався під ліжко.
– Бачите, хіба я бреха? А що далі?..
– Федур проговорився перед Грицем, а той побіг до Дьордьолюка.
– Бачите, хіба я бреха? Але не треба було Грицькові так прямо…
– Та чорт знав, що кум у нашій коморі, – посміхнувся Федур.
– А Гриць, што шукав у вашій коморі? – здивувалась Семениха.
– Те саме, що й Дьордьолюк під його ліжком, – глянув Федур скоса на Марію.
– Ой, Боже мій! Біжіть ,Федуре, бо уб’є яґера! Перебіжіть його через городи! – сплеснула руками Семениха.
– Біжи Федуре, бо трапиться нещастя! – додала і Марія.
– Яке мені діло до них? – знизив плечима Федур.
– Біжіть Федуре, Дьордьолюк вам віддячиться!
– Віддячиться кажете? Гм, хто зна?.. Попробую! – зрадів Федур, надягаючи свиту.
– Ой, Семенихо, – почала Марія, тільки що Гриць закрив за собою двері, – один раз хотів зайти до мене кум Лотак і то не пощастило – зловив нас Федур, але добре, що й ту суку зловив з Дьордьолюком, тепер Гриць дізнався що за птиця його Василина. Правду ви мали, Семенихо!
– Бачите, хіба я бреха? Але слухайте мене, Марічко, ви не вмієте, то треба тайком, тайком, щоб ні місяць не потямив. Коли я була у ваших роках, то по два-три коханці тримала, але один про іншого не відав, не аби мій Семен, Царство йому Небесне, щось запримітив, – перехрестилася стара. – А тепер молодиця має одного, і все село знає, дури ви ці молоді!
– Правду маєте, Семенихо!
– Та що, хіба я брешу? До мене давно, ще коли поїзд на Коштіль ходив, зайшов молодий кологуз8 – гарний, як ангел з неба. А враз на тоту біду надходить мій Семен додому.
– Ой, не говоріть! Так само і мені трапилось.
– Бачите, хіба я бреха? Тоді я так само, як ви, заховала його, але не до комори, а поза піч.
– Ой, не говоріть! І ви не перелякались?
– Анітрішечки! Заходить Семен, а я посміхаюсь, цілую, роздягаю його, а він до мене: «Чому не відкрила відразу двері?». А я йому: «Та мала-м коханця, і поки його заховала, ти мусів чекати». «Ха-хаха! – розсміється мій Семен, Царство йому небесне! – І де ти його заховала?» – питає. «Поза піч», – відповідаю, а він регоче, що аж трясеться. «І як він зміг би вийти з хати, щоб я не побачив його?». «Ось, так! – відповідаю і беру з жердки верету, розпинаю її та ближусь до печі. – Дивись, так би і вийшов захований за веретою, бо я би підійшла ось так з веретою до дверей, відкрила б двері до сіней, і таки так роблю, а він вийшов би до сіней, а звідти крізь вікно на город і паче!». Мій кологуз так і зробив, а Семен, Царство йому небесне, сміється до сліз.
– Господи, Семенехо, в мене аж мороз спиною поліз.
– Бачите, хіба я бреха? Мені мій Семен, Царство йому небесне, довіряв – одним словечком не образив.
– Ой, як би я любила, щоб мені Федур довіряв та би не вірив те, що йому брешуть про мене.
– Я навчу, зварю такого зілля, щоб нічого не бачив і не чув про вас, тоді гуляйте собі, скільки захочете.
– Ой, Семенихо, я добре віддячусь за це.
– Побачите! Та хіба я бреха?
6.
Коли Федур повернувся, ще застав Семениху на бесіді з Марією.
– Розумна ви жона, Семенихо! – похвалив стару.
– Бачите, хіба я бреха? А що трапилось?
– Та побіг я через городи, щоб перебігти Гриця, а коли добігаю до Дьордьолюкового садка, бачу, що Гриць вже душить пана ягера.
– Бачите, хіба я бреха? А що далі?
– Я так і схопив його, підняв на ноги. «Ти здурів, Грицю? Уб’єш його!», – кричу.
Та коли придивлюсь, то не Гриць, а пан биру, а на землі лежить пані Анничка. Ха-ха-ха!
– І що далі? – в один голос запитали жінки.
– Та що? З бировом торгуватись не посмів, але він сам: «Даю вам Федуре на десять косарів, лиш не кажіть нікому».
– Бачите, хіба я бреха? А Гриць з Дьордьолюком де поділись?
– Коли я повертався, вони заходили до корчми, – помирились, здається.
– Бачите, хіба я бреха?
– А навіщо мужчинам сваритись, хіба не ліпше поторгувати? Бо в нас, як бачу, всі жони чесні! – посміхнувся хитро Фудур.
1). Фофня = лінива, незграбна жінка.
2). Нотаришка = дружина нотаріуса.
3). Ондьол = ангел (угор.).
4). Ягер = лісник.
5). Сукмарь = Сату Маре.
6). Сівешно = вдячно.
7). Канон = гармата.
8). Кологуз = механік локомотива.
Âåëèêîäí³ ãóë³ ²âàíà Äþð³ÿ
В житті, як на довгій ниві, – всяке буває, а він ні сіло, ні впало: «Чому били жону, Дюрію?». Та чому бив? Хотів відповісти, та хіба було часу? Лусь зліва, трось справа – і вже на підлозі. Грім небесний би го спалив з міліцістом! Ще посміхається нехарь, допомагає піднятися, а як тільки на ногах, знову лусь-трось – в очах зелені звізди, у вухах шум, і я знову на підлозі. «Би ви пам’ятали, як бити жону!» – на ви зі мною паскуда, поважає, а б’є, як Перденко в бубен, била би го сила Божа! Добрий на розум, як цап на муда! – «Чому били жону, Дюрію?» Хіба з добра б’є ґазда жону, чи з буйності? Приділи йому, Господи, таке добро та буйність! А до того ще й штраф плати – «Закон такий, – каже, – чоловік не має права підняти руку на жінку!» Що то за закон? Якесь беззаконня одне! Хіба Святе Письмо бреше? «Чоловік – глава жоні!» – так пише! Відколи світ світом так було, бо жона взята з ребра чоловікового, а він мені тут «... закон так пише!» Та свистів я на його закон! Кожен порядний ґазда б’є жону бодай раз у говіння і двічі в м’ясниці, бо вже так було з діда-прадіда, а він тут «Чому били жону, Дюрію?». Здурів світ, не інше, так перейдемо на ніщо, бо хосна з небитої жони, як з коси неклепаної! І смій тепер підняти руку на неї. Посмієш?.. Вдариш сьогодні, а завтра міліціст: «Чому били жону, Дюрію?» – і не дасть відповісти, оправдатись, пояснити, що вчора ще зранку все в тебе не йшло, як тому лад. Корова витрутила рогами сіно з ясел і потоптала під ногами, сусід межу перекосив, а до того ще й Дувид дві деці горівки в свої біхили1 дописав, а він тобі «Чому били жону, Дюрію?». Та почекай ти, Варваро, навчу я тебе, як міліцістові мельдувати. Навчу!.. Ой навчу! Ще залишились три тижні до Великодня, і тоді побачиш ти темного міліціста! Не потикняє2 тобі свячена пасочка, Варваро, ой не потикняє! – тішив себе Іван Дюрі. – Таки завтра по-несу арвон3 до Тончія, аби за-грав мені на Велекдень, щоб так заграв, аби му душно ста-ло! Скільки хоч дам, аж би-м тиждень драчував, але дам! А він най смичкає веселої новти4, і не сам, а з Перденком, з бубнем, так! Аби-с тямила, Варваро, до своєї дошки, як мельдувати міліцістови! Так, най грають музики на моїм подвір’їчку, аби міліціст більше не питав «Чому били жону, Дюрію?», і не тикав під ніс «..так закон пише!». А погуляти можна, хай чує все село, які музики в Івана Дюрія. Хай заздрять, як гуляє Дюрі, бо життя, то не лиш драчка5 та фіресиня6 в очі, ой ні, Варваро! Ще три тижні до Великодня, і побачиш ти гулі!»
Три тижні Варвара Дюрійова не могла намилуватися Іваном. Навіть голос не підніме на неї, не те щоб руку насмілився, тільки: «як ти скажеш» та «добре, Варваро». «Ну і виправив йому роги міліціст. Треба було давно замельдувати, дивись, який спокій – сиди та командуй! Ще й на Великдень музики найняв».
Та не довелося Варварі довго радіти, бо лиш Тончі торкнув смичком струни, а Перденко вдарив у бубен, Іван потяг її до танцю. Ну і потанцювали! Подвір’я не вистачило їм, так розкрутив нею, а коли опинилися серед ниви, Варвара босими ногами потоптала всі капустяні качани – ревіла-кричала, та пусто, Іван крутив нею, як на тірібомбі7. Раз у раз випускав з рук, тоді Варвара летіла, падала, але Іван підбігав і обдерту, подряпану, піднімав і починав знову кружляти нею, бо закон не пише, що не можна з власною жоною погуляти.
1Біхил – зошит.
2Потикняти – посмакувати.
3арвон – аванс.
4Новта – мелодія.
5Драчка – дворучна пила.
6Фіресиня – тирса.
7Тірібомба – карусель.

Ãðèöüêî Ïëèòêà òà Ôåäüêî Êèöüêà

Грицько Плитка та Федько Кицька були такими добрими друзями, що й не говоріть!
Один без іншого до корчмини не зайде, чарочку не вип’є, ціґаретлик1 не скурить, а щоб піти в бутин, чи на ярмарок, й мови не може бути. Не дай, Боже, такого!
Буває мовить Плитчиха до чоловіка: «Час би, Грицьку, чуприк в лазу скосити», а він: «Треба порадитися з Федьком». Або питає Кициха Федька: «Чи не пора б горівку зварити?», а він: «Треба запитати Грицька». Про це знали всі односельчани, і ніхто вже й не дивувася з тої дружби. Люди часто говорили: «Який Грицько, такий Федько, одним ситом сіяні». А їм байдуже до людей.
Та одного разу Грицько з Федьком попали у велику халепу. Пішли собі на ярмарок до Сигота не купити, не продати, а просто так, як всі порядні ґазди, дізнатись на чім світ стоїть. Пошпацірували собі ярмарком, пообзирали, порозпитували, повислуховували і гай-да на мошинку2, але коли доходили до станції, клятий кологуз3 «Фі-і-і-у-у-у, Фіу» у фівкало – і тільки хмара диму за ним.
– Но што тепер ме? – почухав потилицю Плитка.
– Та што ме?.. Пушла та пушла, утратилис’мо та утратили, не утратилис’мо маму! – підбадьорив його Кицька.
– Тепер переночуємо в бохтарні4.
– Та хіба ми жебраки! – несамовито скрикнув Кицька. – Та ми ж веледні ґазди в Роні, хіба Мішко Ігнату та Олека Ковдан над нами. Переночуємо в готелі!
В готелі, то в готелі, що мав робити Плитка?.. Рушив за цімбором, що правда – то правда, вони – ґазди неабиякі, і грошей набитий черес, але спати в готелі...
В Плитки тільки мороз спиною побіг.
– Што чісто та чісто! – здивувася Кицька, коли увійшли в номер.
– Таку красу ні в дохтора Онтія не видів’єм, ні не баную за п’ятдесятков, – додав Плитка.
– Коли так, то не будемо насухо сидіти, як пні, я йду та куплю доброї ковбаски, горівки та пива, а ти пантруй аби ніхто туй не олягса.
Та коли Кицька повернувся, Плитку ніби мітлов змело зі світу.
– Грицю! – гойкнув Кицька.
– Тихо, Фе! – почулося з-під ліжка.
– А тебе який біс там заніс? – здивувався Кицька.
– Ой, Федьку, добре що тя пустили, – зрадів Плитка, вилазячи з-під ліжка.
– Хто? – здивувався Кицька.
– Як хто? Оті з граблями.
– Що ти там верзеш?
– Та коли ти вийшов, ось там, на той дах виліз один пан з великими граблями в руці і почав роздивлятися та крутити тими граблями на всі боки, а далі кричить: «Ловіть мадярів!», а з хати хтось у відповідь: «Закрути трохи на ліво, може трафимо на українці!». Пан крутить вліво, крутить вправо, а той з хати: «Готово, перший у наших руках!», тоді пан до того: «Десь поблизу буде й другий, я ще покручу, а ви ловіть!». Я коли почув, Фе, що ти у їхніх руках, то – «шубоус» під ліжко.
– Што би се означало, Грицьку? – почухав поти-лицю Кицька.
– Йой, не знаю, Федьку, але не треба було нам поміж пани лізти.
– Та чорт їх знав! Видно, не до нас тут, але, поки ще ми цілі, шуруймо на бохтарню!

1 Ціґаретлик – цигарка.
2 Мошинка – дрезина.
3 Кологуз – механік локомотива.
4 Бохтарня – залізнична станція.
(Гумореска)
– Бо’родице Діво Мати, Чиста-Пречиста Непорочна Маріє! – молився на колінах, з руками простягнутими до ікони, вуйко Феріщак. – Наведи стару на добрий розум та мудрі поступки, най покладе на стул, аж не літерку, то хоть пулітерку. Закориласа стара чакля та не даст, примха би єй стерла!...
– Дивиса сама, Мамко Божа, усього доста на столі, як у Мішка Ігнатового: і гриблянка з тов-сто-коренків, сам їх назбирав, аж на Шведуку ходив за ними, мало ня пси Товканові не роздер-ли, вовча би їх загризла, бо наплодив їх цілий ботей, і фасу-лі з часником, і капуста варена, і буб із сливами, і цибуль смажених, і ріпка бобком, ще й келюха єм роздобув з ораки1, дивиса Мамко Божа, і галушок з горіхами та й фанки нулашної2 спекла стара, дай юй, Боже, здоровля, што чемна, то чемна, але пулітерку на стул не покладе, фрас би єй потер із чародієв, закориласа та й ґата!.. – продовжував вуйко благати Божу Матір, яка тримала дитятко на руках і, нібито хитро посміхаючись, поглядала то на накритий різдвяними стравами стіл, то на простерті руки вуйка.
Чарівна усмішка Святої підбадьорювала вуйка, нібито запевняла, що виконає його прохання і стара змилується та покладе на стіл півлітрову пляшку горівки. Тоді він підвищив голос і зі всієї душі продовжував:
– Раз на гуд Руздвяний вечур, Бо’родице! Раз на гуд, Мамко, ти єси нам Спаса родила, як то може бути, Мамко Чиста-Пречиста, Непорочна Діво Маріє, аби без горівки святкувати? Та ні колядку насухо не заколядуєш! Змилуйса, Мамко, аж не літерку, та хоть пулітерку, аж не тої з довгих осінних, то хоть тої літньої закуреної з дрисливок. Луципер би го у пеклі закурював із Бабичарем так, як мені закурив горівчину, а текла чиста, як сльоза, текла би з-пуд кождого каменя! – чемно перехрестився вуйко Феріщак. – Ми коли лутровали, кажу му: «Васи, дивиса, умий добре котел!», а ун: «Не учі мене, Міха!» – учів би сей діти на піч сра... «Хіба я раз мив котел, Міха?». Та дивиса з гордокакою як умив котел, мила би го Дрейка студеного!...
– Доганяє котел тиґани та оба на грани – налиґалиса оба з Бабичарем, як вепрі, та збавили горівку, а тепер всю біду розтерхує на того, – прошептала Гафія Феріщакова з-під сто-ла, куди заховалася з корчагою горівки, коли вуйко увійшов до великої кімнати молитися до Богородиці. – Чорт го заніс фікс, коли-м хотіла насипати у пулітерку, як бу увидів корчагу, то вже будь здоров... тилинкав бу дов завтри, бо доки са не налиґає, не годен го сперти ні дідько, усе би упив, пила би го п’явка! А такий добрий чоловік, як дарабка хліба, сліди му прихуд цуловати, не инше, але як фірітькне горівки, та прихуд ти го у банти вішати, – один лайдак та й ґата!
– Бо’родице Діво Мати, хіба то не гріх, коло таких грибку не мати аж не літерку, то хоть пулітерку, аж не тої з довгих осін-них, то хоть тої з дрисливок. Закориласа, як корец, та не даст проклята чакля, ґута би єй убила з помийнячков, дивиса й сама, Бо’родице, і наварила, і напекла, дай юй Боже здоровля, а за пулітерку колінкуй та молиса, колінковала би єй франца та короста з напастьов...
– Колінкуй, колінкуй та бий поклони, дурню сідий, коли ти вже Бог даст розуму?.. – шептала Гафія з-під стола.
– Хоть пулітер, Бо’родице, хоть пулітер, аж не літер, та аж не тої з осінних довгих, то хоть тої з дрисливок, што єй Бабичар...
– А фіртунку3 би ти не доста? – зацяворила тоненьким голосом стара з-під столу.
Почувши тоненький, мов дитячий, голос, вуйко Феріщак засторопів зі страху. Спочатку хотів тікати, але страх прикував його до підлоги, і наче Лотова жінка, перетворена в соляний стовп, випуливши очі на святу ікону, не міг продихнути.
Але нарешті, трохи-потрохи, страх почав зникати, і вуйко приходив до себе, поки не зрозумів усе. Тоді хитро посміхнувся, помахав пальцем на новонароджену Дитинку, яку тримала на руках Мати Божа, і ласкавим голосом промовив:
– Ти, ’сусику, ще маленький, не мішайса у діла старших, Бо’родиця знає, скільки треба дати...

1 Орака – бойня.
2 Нулашна (мука) – вищого сорту.
3 Фіртунка – чвертка.

Un comentariu: