НУ І ТРЕБА БУЛО ТОБІ ОНУФРІЮ?..

.

(Проза)

Ех! Як би ви знали! Скільки то минуло відтоді?.. А я з ним часом, як із живим розмовляю, по-цімборськи, балакаю і балакаю поки всю давнину не поперебріхую, наче він переді мною, наче отак, як з вами. «Ну і треба було тобі Онуфрію?..» – питаю, а він посміхається у відповідь, так само доброзичливо, як тоді, коли... А такий молодий і гарний як ангел Божий з коштільської церкви-каплиці, що тримає у правиці вогняний меч, не допускаючи грішників до «дерева пізнання добра і зла». А я?.. Страшно в дзеркало глянути – жовтий, як віск, худий, як скіпка, очі позатикало, а під ними ніби хто чорнилом попідводив. Господи, що витворює старість з чоловіка! Зігне тебе в три погибелі, і від ранку до вечора «ка-хи, ка-хи», а він?.. «Ну і треба було тобі Онуфрію?.. – повторюю. – Хіба не було досить дівок в селі? Ой було, Онуфрію, було досить – хоч греблю гати! А ти як той цар Давид, хотів забрати її від мене, наче єдину овечку від бідного чоловіка. Я зрозумів з її очманілого погляду, що втратив назавжди її, а разом з нею і душевний спокій. Чужа душа – темний ліс, Онуфрію, ніхто не знає, що в ній коїться. Думаєш, мені було легко на тебе руку піднімати? Ой, нелегко було Онуфрію, нелегко, бо то гріх, неспасений гріх! Але що мав робити?.. Хіба не говорив я тобі, Онуфрію: «Не стій посеред дороги бо уб’ю!», а ти посміхався. Іван Дереш обіцяв тільки за мене віддати дівку, бо я врятував йому життя на Лотосі, коли волохи накинулися на нього з ножами. І таки віддав. І що мені з того Онуфрію?.. Спочатку з голодранця я став газдою. Все дав мені Дереш: Василину, хату, поле, коні... А опісля?.. Василина зів’яла на ногах від туги за тобою, а хату, поле і коні пропив, все пропив. Чорт би свого батька дер, що в мене за доля така: у що не вкладав душу, здоров’я, час – провал за провалом. З ями в яму! Вона знала, що то я тебе... коли тебе, Онуфрію, знайшли без душі у Коневім Дзворі, вона так глянула на мене, що аж мороз спиною покотився, але ні слова. Так і пішла на той світ. А мені що тепер залишилось Онуфрію?..» – питаю. А він нічого, тільки посміхається у відповідь, так само доброзичливо, як тоді, коли... Ех! Як би ви знали? Скільки то минуло відтоді, а я з ним, часом як із живим, наче отак, як з вами – по-цімборськи.