МУХА

(Проза)

Тато з мамою збираються іти на ярмарок до Сігету. Господи, яка то радість для нас! Починаємо ковтати слину та облизуватись від згадки про солодку халву, глюкоз та бісквіти в позолочених папірцях.– На кого б малого залишити? – питається більш сама у себе мати.Це про Іванка, бо я вже першокласник, нівроку! Коли вийду з школи, то перш зупиняюсь дражнити Калаїшину собаку, поки бідна не захрипне гарчачи, опісля перехожу дорогу сисикатися з Семенишим гусаком, а вже потім іду в гості до старого Микити, який вгощає мене медом, поки я розказую йому всі шкільні новини, бо старого Бджолу, як його прозвали хлопці, страх цікавить знати все. І ось, як бачите, поки доплентаюся додому, тато з мамою могли б не з Сігету, а з Бухареста повернутися.– Може, у Марії Гафіїної? – допомагає їй тато.– Та де? – махає рукою мама. – Відколи ці бешкетники взули її кота в горіхові шкаралупи – ні чути не хоче.– А в старої Олени? – Ні та не захоче, бо носилися верхи на її козі.– А в Параски? – продовжує тато.– Глечик з молоком розбили.І так перелічили всіх сусідок, але на кого залишити Іванка – не знайшли.– Ну і славні в мене бахури, є чим гордитись, – погрозив нам тато пальцем.
Я нібито не побачив того, а Іванко ані пис... Запхав по лікті руки у кишені і мовчки гойдає собі ногами та раз у раз на мене поглядає, немов хоче сказати: «Бач, яка я поважна особа, ось скільки клопочуть собі голови, поки вирішать на кого мене залишити».– А може б пішов з ним у школу? – киває тато головою у мій бік. – Йому олівець та клаптик паперу, і сидітиме тихо, як риба у воді, чи не так, Іванку?Іванко мовчки махає головою, що так, а мені приходить завити, як Николаїшина собака. Знаю я те «як риба у воді», – лиш його зачипле якийсь хлопець, розквасить губи і верещить, як в зубного лікаря.Ще не встигли ми добре через поріг класу переступити, а вчитель до нас:– Сьогодні в нас відкритий урок, інспекція приходить аж з Бая Маре, то ж молю вас, діточки, тримайте тишину, аби муху чути в класі, а коли вже хочете щось сказати, то підіймайте гарненько два пальці вгору, добре?У нас від тої «інспекції з Бая Маре» аж мороз спиною поліз.Учитель повісив на стіну картину, на якій була намальована оса і, дивлячись на інспекторів, почав:– Сьогодні будемо вивчати букву С. Ось тут на картині намальована оса, а під нею знаходяться три букви: буква О, буква С та буква А. Хто з вас може прочитати разом слово написане під малюнком?Ми ні пис... Вчитель інспекцію питає, думаємо собі, бо інакше не сказав був нам тримати тишину «аби муху чути в класі».– Ну, що написано під малюнком? – повторює вчитель.В класі, мабуть, ні одної мухи, бо інакше б її чути, така тишина.– Ну, тоді скажіть, що тут намалювано? – вказує вчителю на осу.Ми ні пис... А Іванко враз, пирск, два пальці вгору.– О молодець! – похвалив його вчитель, і до інспекторів: – Він ще не ходить до школи, – а потім до Іванка: – Ну, скажи нам, Іванку, що намальовано на цім малюнку?Іванко надувся, як індик і голосно крикнув:– Муха!Весь клас вибух сміхом, навіть вчитель з інспекторами розсміялись, а Іванко вже квасить губи, ось-ось заверещить. Хіба не знаю я те «тихо, як риба у воді»?

МЛАДШИЙ СЕРЖАНТІВАН БОЙКО

(Проза)

«Дивись на нього з помийняком остатнім! Ні сіло, ні впало – «Пішли б ви, Іване, додому!» Куці твої зорі з шмаркачем! Хіба то корчмар? Ніякого решпекту!* Сидить в білому пондьолі** та горівку водою розпускає, а коли тобі найсолодший світ – «Пішли б ви, Іване, додому!». Ой ні, голубчику! Младший сержант Іван Бойко піде додому, коли сам захоче! Та я ж у Янкілевій корчмі пив до білої днини і співав. Співав, що аж вікна тряслися: «Соловьи, соловьи, не тревожте солдат/ Пусть солдаты немного поспят...», а цей «Пішли б ви, Іване, додому!». Хіба ж ми разом «гімнастьорку» надівали, чи Будапешт брали? Га?.. Хіба втратив він ногу, як я? Чи медаль блищиться в нього на грудях, як ось у мене!? «Хмелел солдат, слеза катилась/, Слеза несбывшихся надежд/ И на груди его светилась/ Медаль за город Будапешт/, Медаль за город Будапешт». А тут ще й стару невидиме принесло: «Давай, Іва’, дому!», та все «Давай, Іва’, дому!» Чорт би свою маму дер! Вже у вухах дзвенить «Давай, Іва’, дому!». Але младший сержант Іван Бойко піде додому, коли сам захоче! «Вздохнул солдат, ремень поправил/, Раскрыл мешок походный свой/. Бутылку горькую поставил/ На серый камень гробовой». «Давай, Іва’, дому»? Га? Тепер «Давай, Іва’, дому», а під Будапештом ніхто не сказав «Давай, Іва, дому», ніхто не кликав дому з воєнного пекла, де вибухали бомби, свистіли осколки й кулі, ревіли мотори, іржали коні, тріщали, перекидаючись, вози, кричали поранені, ніхто мені не казав «Давай, Іва’, дому», Га? Чому тоді ніхто не казав «Давай, Іва’, дому!», а тепер – «Іва’ дому!». Ой, не буде по вашому! Бо ви не воювали зі мною під Будапештом. Младший сержант Іван Бойко піде додому, коли сам захоче! «Горит свечи огарочек/, Гремит недальний бой./ Налей, дружок, по чарочке,/ По нашей фронтовой!» Ой, що ви знаєте? Хіба тільки «Пішли б ви, Іване, додому!» та «Давай, Іва’, дому!». Хіба були ви під Будапештом, дивилися смерті в очі, чи бачили землю, застелену трупами та шматками тіл? Чому тоді ніхто мене не проганяв – «Пішли б ви, Іване, додому!», і ніхто не кликав «Давай, Іва’, дому!», а тепер... Ой, не буде по вашому, бо младший сержант Іван Бойко піде додому, коли сам захоче! «Соловьи, соловьи, не тревожте солдат/ Пусть солдаты немного поспят...»
*Решпект – повага.** Пондьоло – халат.

НУ, ЩО ПЕТРЕ, НЕ ЗАХОДИШ НА ПИВО?

(Проза)

Коли Петро Студений увійшов до Янкілевої корчми, той, не звернувши на нього уваги, продовжував сперечатися з Рифкою. Петро підійшов до шинквасу і попросив гальбу пива, але Янкіль з Рифкою джерготіли один на одного, ніби Петра й не було там.– Дай пива, кажу! Чи тобі вуха лайном позакладало? – гримнув Петро кулаком об шинквас.Янкіль хотів був щось відповісти, але Петро, свердлячи його проникливим поглядом, додав: – Наливай пива, цицьку ти маттерину з лахтиндером, бо зараз ти розчереплю макітру, як гарбуз!– Ну, та що ви, газдо... – Не газдикай на мене, псячий виродку, бо ти обірву пейслики!* Наплодилось вас повсюду, що аж кишить.Янкіль поставив мовчки гальбу пива на шинквас і моргнув на Рифку, щоб та ішла собі. Йому вже осточортів цей Студений, і навіщо він його газдикає, коли в цього гультіпаки ні кола, ні двора? Газдує з буцегарні в буцегарню, а коли на волі, чіпається то одного, то іншого, як реп’ях до собачого хвоста. До корчми коли зайде, то добра від нього не чекай – все розіб’є на порох. Не кажу, б’ються й інші поміж собою, бо на те є корчма. Чи за межу перекошену, чи за дівку, чи просто так покулачуться собі, але по-людськи. А ця почвара, коли зайде, то думаєш, що армагедон наступає. Вгощає всіх бельбасів, що аж келюхи їм тріскають, а коли платити: «Ми не випили стільки, здирнику, не кради, бо випущу з тебе бебехи!». Все розіб’є і вимететься з корчми не заплативши. Вже пробував – «Не треба нічого, хлопці, на здоров’я!», а він: «За кого ти нас принимаєш, дурню пришелепуватий, за жебраків, га? Думаєш в нас грошей нема? Не дуй ґембу**, гнидо засрана, бо ти виб’ю кленцача!» І знову порозбиває все, а платити не заплатить.– Ти не бачиш, Юдо проклятий, що в мене гальба порожна? Давай повну, песя твоя матір з лахтиндером! – крикнув Петро.– Рифко, дай чисту гальбу! – попросив Янкіль.– Рифка увійшла бліда, наче покійниця, і тремтячими руками поставила перед Янкіля гальбу.

* * *

«Ой здоров, каже здоров,

Як ся, мила, маєш,

Принесу ти старі гачі,

Чи ми закорпаєш».

Співав похитуючись, міцно тримаючи в руках дві пляшки «Секеріке» Петро Студений. Стільки залишилося цілого в Янкелевій корчмі, решту розбив на мак, і Янкілеві дав здорово по писку, аби тямив як... Але що це?.. Таж він не випив стільки, щоб голова йшла обертом, і в очах темніє, хоч надворі місячно – можна мак збирати. Міг був взяти з собою якогось фіцкоуа***, та до Василини вже не так далеко. Нап’ється розсолу і мине. «Ой мила, каже, мила...», але що ба це так запекло його в келюхах? І у вухах почало шуміти! Ні, це не від пива! Чи може?.. «Та я того псячого виродка... Цицьку му материну! Ой, йо-йой, мамко рідненька!..»
* * *

Третого дня мимо Янкілевої корчми проходив похорон. Ховали Петра Студеного, за труною йшло кілька гультіпак, що пиячили з покійним, та дві-три вдовиці. Янкіль, припершись до одвірка дверей, сумно посміхаючись, прошептав: «Ну що, Петре, не заходиш на пиво?».

* Пейслики – бакенбарди.

** Гемба – губа.

*** Фіцкоу – парубок.

МОЛИТВА

(Проза)

«Отче наш, іже єси на небесі... Ану, дивись лиш кільки то сіна під ними! Вовча би вас вигризла з флудами! Гунцути одні! А ти, Іва’ махай косою до сьомого поту, за кожним стебельцем трави, а вони?! Да святиться ім’я твоє... Ні, неборе Даруку, так не буде, ще раз витрутиш сіно, то гризтимеш яслі порожні гірше від Штефкової корови, ану гевкнися, бо зараз дістанеш по бузі! Да прийде царствіє твоє... Ступи лабу, Бодор! Дивись, який чуприк, зараз сам би го з’їв, а вони... Еге, шляк би вас трафив з панами! Не дам, нічого не дам, бутіти мете з голоду, як олені в октовбрі, тоді надивлюсь на вас. Най буде воля твоя... Ступи лабу! Кому говорю, Бодор? Дивись які уповнені келюхи! Нажерлися, а решту під себе. Як на небі, так і на землі... Видів би я, як бес те гризли шметелу, як Бурянцьові бички, чи тоді би викидали під себе, га? Хліб наш насущий дай нам днесь... Пійти б завтра на Коштіль, хоч два-три дроби солі від Рейвеса купити, бо вже ці злизалисте. Скотюжився той Рейвес, просить за сіль, як Янкіль за перець. Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим... А тепер до напою – адв! Кивай сраку, Дарук! Водичка, як дзеркало, адв-адв, фі-і-іть, фі-і-ть, фі-і-іть! А я помиюся доти. І не введи нас во іскушеніє... Б-р-р-р, яка холодна святилабися! Но ізбав нас од лукавого... Кільки не говорю Марії, завіш туй рушник, та пусто, і чуп єм набив у вориння, аби було на што повісити, та пусто – говори пневі тай їй. Ібо твоє царство... Адв-адв, Бодор, бо до полудня далеко, а нива у Прицаринку довга і земля, як камінь, бо дощу дазбу. І сила, і слава... Бог поможе – виоремо до ожоні. Уд нині і повіки-віков... А вечур я вам зеленого накошу, мішанку зроблю, тільки не під ноги, бо уттак нічого не дам. Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, Амінь! Гризтимете ясла порожні, як Штефкова корова! Так би ви знали!».

ОЙ, ТЯЖКО БУТИ БИРОВОМ!

(Проза)

Ой, що за день, як ворог лютий! Біда за бідою! А ще до вечора – як до Хуста, хтозна ще скільки їх тут нарипаються. Господи, навіщо ти мене караєш, хіба я жінку не б’ю, хіба я горівку не п’ю, чи люльку не курю, чи людей не дурю? Навіщо ти мене, Господи, бировом помазав? Сорок років квасився, як огірок, забутий в бербениці, а тепер відразу потягло мене до влади, як йолопа до мила. Ось і тішся тепер, дурню квадратовий, бируством, як йойлик китичков. Дивись, Семен Штеф’юк – в’їхав у парламент, як блоха на собаці, а хто він такий? Одне ніщо, свинопас – з болота прямо до злота. І що він там ковбасить в парламенті? Слова вимовити не вмів. Викривляв ротом, ніби керував чорноморським флотом – говорив, ніби жував пісну кулешу. А дивись, відразу вілла, нова машина, грошей, як лайна, по різних банках, і говорити говорить по інакшому – тихо, з смаком, як голодний про хліб –наситилася душа й бреше! А я, чесний дурень, політікував та політікував, і зістався в цім лайні бабратись. Берімо нинішню божу днинку – встав рано, ледь очі продер, а Петро Сепетюк вже стукає у двері: «Топрий ранок, пане пиру! Як спали?». «Не твоє псяче діло!» – трохи не вирвалось мені з рота. «Я вам грутку принтзи приніс, свіжа, як роса». Мені приходило виколошматити його, але жаль бриндзи. – Ну чого тобі? – питаю? «Та знаєте пане пиру, Пуцка перемутав межу на ниві у Прицаринку, там на межі пула плита, а тепер плита уже на тва метри май плизько, Пох пи го осутомив!». Ледь позбувся Сепетюка, який замість «б» вимовляє «п», а замість «д» вимовляє «т», аж тут лізе «без’язикий» Іван Буцка, який не вимовляє «л» і «р», тягнучи за собою корчагу горівки. «Добвий ванок, пане биву! До днини човт носив Сепетюка до вас, не вівте го, бо я межу не мутав – пвита де була там і є, я маю світку ставу Гафію Двушлякову, вона добве знає межу, бо з мавої дівчини сапає в нас кукувудзу, а тепев Сепетюк хоче зайти два метви на мою ниву. Звобідь, пане биву, пвавду, бо аж ні!..» «То ти ще мені погрожуєш?» – хотів я накинутися кулаками на цапа старого, та жаль корчаги з горівкою. Остобісили мені ці Сепетюки, Буцки, та ще чорт зна які підлабузники, всі одним ситом сіяні – тут тобі зад лижуть, а там горло ріжуть. Дивись на паршивого мерзотника, ще сміє на мене пащеку розтворяти: «Звобіть пане пвавду, бо аж ні!..». Та ще не провітриласа добре воня за Буцком, а тут нечистий вже несе Гафію Друшлякову. «Спадайте на Господа, паночку, мене Буцка хоче на світку класти, та мені вже хіба на кодришур, не по трібуналах ходити, не запишіт мня, паночку, на світку, не запишіть, благаю вас, запусто не буде, я вам торбину грушок принесла. Беріть та їжте! Беріть, м’якенькі, як гі...но, якраз на ваші зуби...»

ТИ ТАКА ФАЙНА ГАФІ!..

(Проза)

– Шляк би то трафив! Мені нема коли в зад пошкробатися, а непроханий засранець щодня рипається в свати. Хіба в мене є часу на тринди-ринди з маком борщ? – шептала наче ранішню молитву стара Гафія, стоячи у роздзяплених дверях своєї старої хатини, і підсліпувато мружачи очима дивилась на пусту заслану димом вуличку, на якій тільки скаженіючий вітер торгикав хвіртками.
– Не можу скапати* старого Дрозда, ніби зберкицнувся з копит. Кожного ранку, ледь очі продеру а він уже «Но што кажеш Гафі’?». Голий-босий і додому далеко, як то кажуть люди, а підлазить до мене, як чорт під монастир, зі своїм сватанням, пусто-дурно постарівся, бо видно вилетілиму всі мотилі з голови, лиш вітер свище, порожно, як у добі** вдарь і бомкне. Навішає металії*** на груди, герой засраний і вертиться по селу, як муха в окропі. Кріпкий, як дубовище, а робити любить, як сомарь**** бігти. Та може вже не прийде поза вчорашнім. Тільки шкоди! Не завішу на ворота чорну фану, – зітхнула Гафія.
– Скосиш ми отаву на Павелковім? – питаю.
А він кривиться на мене, як середа на п’ятницю: «Гафі’ я фронтовик – сержантом воював, бо мав науку, а тепер маю піндзію*****» – і показує буділарош******. Я йому про стрижене а він мені про голене.
– Та пішов ти знаєш куди зі своєв науков?.. Сержанте задрипаний! А свій буділарош запхай у сраку!
Витріщив баньки на мене, як теля на нові ворота і мовчав ніби му хтось за пазуху плюнув. Знайшовсь мені учений! Його наука вивитрілись давно небога, у Замерзлого в корчмі, де стільки пива перепустив через келюхи, що й Чорне Море перелилося б, одним стихом голь-голь-голь – і гальба пива пропала, вицмулив би і чорта. «Ти, Гафі’, така файна, як дівка! Вийди за мене, я на долонях тя буду носити». – гарні слівця його ремесло. – Та знаєш коли я скузлаюся з тобою? Коли верблюд перелізе через вушко голки, бо ти, плішивий дяволе, коли вернувся з фронту кривив своєю довбнею, коли тобі радили сватати мене: «Ще най посидить та най подує у дві дірки, не знайду ліпшої тоді засватаю». А тепер дивись який чистоплюй: «Ти така файна Гафі’, як дівка!». Чули-сте, га? «Файна як дівка!». А тоді якою була? Не знайшов ліпшої, га? А я тебе чекала, ой чекала... Кукала дівкою – «сиділа і дула у дві дірки», поки ти шукав ліпшої, і за що, за цапову душу? Ні, не скурвариласям з фронтовиками як та звия Грушникова, у якої є-с профірітькав молодість, а тепер «Ти така файна, Гафі’, як дівка!». Пропадь ми з очей, бо тя розчавлю, як мерзенну блощицю!
І пішов, куди го ноги понесли, тепер не прийде більше. Скапала-м слава Богу! – нібито радіючи, посміхнулася стара і зайшла до хати.
– Добре, що надворі почало розгодинюватися, золотаві хмарки, мов огребки соломи після жнив, віщують верем’я, а то так до днини креснула блискавка, торохнув грім і вже потоп, що не можна на двір носа висунути.
Надворі рипнула хвіртка, загаркав собака.
У старої забилося серце, на душі стало весело як на весні. «Ти така файна Гафі’, як дівка!» – причулося її.
– Знову лізе у свати, шляк би то трафив!
......
*Скапати – позбутися.
**Доба – бубень.
***Металія – медаль.
****Сомарь – осел.
*****Піндзія – пенсія.
******Буділарош – гаманець для грошей.

НУ І ТРЕБА БУЛО ТОБІ ОНУФРІЮ?..

.

(Проза)

Ех! Як би ви знали! Скільки то минуло відтоді?.. А я з ним часом, як із живим розмовляю, по-цімборськи, балакаю і балакаю поки всю давнину не поперебріхую, наче він переді мною, наче отак, як з вами. «Ну і треба було тобі Онуфрію?..» – питаю, а він посміхається у відповідь, так само доброзичливо, як тоді, коли... А такий молодий і гарний як ангел Божий з коштільської церкви-каплиці, що тримає у правиці вогняний меч, не допускаючи грішників до «дерева пізнання добра і зла». А я?.. Страшно в дзеркало глянути – жовтий, як віск, худий, як скіпка, очі позатикало, а під ними ніби хто чорнилом попідводив. Господи, що витворює старість з чоловіка! Зігне тебе в три погибелі, і від ранку до вечора «ка-хи, ка-хи», а він?.. «Ну і треба було тобі Онуфрію?.. – повторюю. – Хіба не було досить дівок в селі? Ой було, Онуфрію, було досить – хоч греблю гати! А ти як той цар Давид, хотів забрати її від мене, наче єдину овечку від бідного чоловіка. Я зрозумів з її очманілого погляду, що втратив назавжди її, а разом з нею і душевний спокій. Чужа душа – темний ліс, Онуфрію, ніхто не знає, що в ній коїться. Думаєш, мені було легко на тебе руку піднімати? Ой, нелегко було Онуфрію, нелегко, бо то гріх, неспасений гріх! Але що мав робити?.. Хіба не говорив я тобі, Онуфрію: «Не стій посеред дороги бо уб’ю!», а ти посміхався. Іван Дереш обіцяв тільки за мене віддати дівку, бо я врятував йому життя на Лотосі, коли волохи накинулися на нього з ножами. І таки віддав. І що мені з того Онуфрію?.. Спочатку з голодранця я став газдою. Все дав мені Дереш: Василину, хату, поле, коні... А опісля?.. Василина зів’яла на ногах від туги за тобою, а хату, поле і коні пропив, все пропив. Чорт би свого батька дер, що в мене за доля така: у що не вкладав душу, здоров’я, час – провал за провалом. З ями в яму! Вона знала, що то я тебе... коли тебе, Онуфрію, знайшли без душі у Коневім Дзворі, вона так глянула на мене, що аж мороз спиною покотився, але ні слова. Так і пішла на той світ. А мені що тепер залишилось Онуфрію?..» – питаю. А він нічого, тільки посміхається у відповідь, так само доброзичливо, як тоді, коли... Ех! Як би ви знали? Скільки то минуло відтоді, а я з ним, часом як із живим, наче отак, як з вами – по-цімборськи.